Критична помилка серця

Коли двері пентхауса зачинилися за Лєрою, тиша в квартирі стала агресивною. Іван стояв біля вікна, не обертаючись. Він відчував її запах — суміш дощу та тих самих парфумів із ваніллю, які він колись купував на свої перші «крипто-гроші».

— Ти прийшла вкрасти мою безпеку чи мою совість, Лєро? — голос Івана прозвучав низько, з хрипотою.

Вона зробила крок вперед. Тінь від панорамного скла лягла на її обличчя, роблячи погляд майже чорним.
— Я прийшла повернути те, що тобі ніколи не належало. Макса.

Іван різко розвернувся. Його очі горіли тим самим «цифровим вогнем», який спалював його ворогів у мережі.
— Він сам зробив вибір. Я дав йому статус, гроші, владу...
— Ти дав йому повідець, Іване! — вигукнула вона, і цей вигук розірвав стерильний простір квартири. — Ти купив його відчай, бо сам боїшся спати без охорони. Тобі мало бути королем Подолу? Тобі тепер потрібен власний кат?

Вона підійшла впритул. Так близько, що він бачив, як тремтять її вії. Відстань між ними була меншою за один мікрон, але відчувалася як прірва. Іван відчув, як серце, яке він так довго намагався перетворити на холодний процесор, почало збиватися з ритму.

— Він — моє майбутнє, — прошепотіла вона, і ці слова вдарили сильніше за будь-який обвал біткоїна. — Розумієш? Коли він обіймає мене, я не чую гудіння твоїх серверів. Я чую життя. А ти... ти просто набір нулів і одиниць у дорогому піджаку.

Іван схопив її за лікті. Не грубо, але з такою силою, що між ними проскочила іскра справжньої, первісної напруги.
— А як же Артур? Наш син буде рости поруч із твоїм новим «героєм», поки його справжній батько будує для нього імперію? Ти хочеш, щоб він вибрав спокій замість сили?

— Я хочу, щоб він бачив батька, а не СЕО корпорації, який забув, як усміхатися без камери! — Лєра не відвела погляду. Вона подалася вперед, майже торкаючись своїми губами його підборіддя. — Відпусти його. Не через жалість. А через те, що в тобі ще лишилося від того Івана з землянки. Ти ж знаєш, що я не повернуся. Навіть якщо ти купиш увесь цей клятий світ і подаруєш мені ключі.

Накал став нестерпним. Іван відчував її дихання на своїй шкірі. В цей момент йому хотілося або поцілувати її з тією ж люттю, з якою він колись завойовував Київ, або розбити все навколо.

— Ти прийшла просити за нього... — просичав він, стискаючи зуби так, що на щоках заходили жовна. — Ти прийшла до свого колишнього, щоб врятувати свого теперішнього. Це твій план?

— Мій план — врятувати тебе від остаточного перетворення на машину! — Лєра різко вирвалася з його рук, і цей розрив контакту відгукнувся в його грудях порожнечею. — Макс піде. З тобою чи без твого дозволу. Але якщо ти спробуєш його зламати — ти зламаєш мене. Чуєш? Раз і назавжди.

Вона розвернулася до дверей, але на порозі зупинилася, кинувши через плече слова, що стали фінальним аккордом:
— Твій код ідеальний, Марков. Але в ньому немає місця для любові. А це — критична помилка, яку не виправить жоден апгрейд. Бувай.

Двері зачинилися з оглушливим гуркотом. Іван залишився стояти посеред темного пентхауса. Він підійшов до дзеркала і з усієї сили вдарив по склу. Воно вкрилося тріщинами, розбиваючи його відображення на тисячі осколків.

Гуркіт дверей пентхауса все ще відлунював у вухах, коли Іван зрозумів: він не може її просто відпустити. Не так. Не з цими словами про «машину».

Він вискочив у під’їзд, коли ліфт уже почав рух.
— Чорт! — Марков кинувся до сходів. Його дорогі туфлі гуркотіли по мармуру, дихання збилося, а в голові пульсувала лише одна думка: вона не має рації. Він ще живий.

Він наздогнав її вже на першому поверсі, біля самих скляних дверей холу. Іван схопив її за руку, розвертаючи до себе.

— Тільки не так, Лєро! Не смій йти, кинувши мені це в обличчя! — він дихав важко, очі горіли диким, майже первісним вогнем.
— А як? — вона намагалася вирватися, її обличчя було мокрим від сліз. — Ти хочеш логічного завершення? Хочеш підписати акт прийому-передачі мого життя?

— Я хочу, щоб ти припинила брехати собі! — він притис її до стіни, перекриваючи всі шляхи до відступу. — Ти кажеш, що я машина? Що я набір цифр? Тоді чому в мене зараз так вириває серце, що я готовий спалити цей клятий пентхаус, аби ти просто перестала дивитися на мене як на чужого?

Лєра завмерла. Вона бачила перед собою не СЕО корпорації, а того самого відчайдушного хлопця, який колись приїхав завойовувати Київ з однією флешкою. Між ними виникла та сама електрична дуга, яка буває тільки перед великою катастрофою.

— Ти ненавидиш мене за цей успіх, — прошепотів він, наблизившись до її губ так близько, що вони ділили одне дихання на двох. — Але ти кохаєш цей вогонь у мені. І Макс... він ніколи не дасть тобі того розряду, який даю я.

— Ти самовпевнений виродок, Марков... — прошепотіла вона, але її рука вже сама потягнулася до його потилиці, заплутавшись у його «каскаді».

Іван не витримав. Він впився в її губи зголоднілим, майже агресивним поцілунком. Це не була ніжність — це була війна. Смак сліз, дощу та божевільної потреби одне в одному. Лєра відповіла з тією ж люттю, кусаючи його губи, ніби намагаючись вирвати з нього ту саму «цифрову душу».

Вони не пам'ятали, як опинилися назад у квартирі. Двері зачинилися за ними, відсікаючи реальність, Макса, Софію та весь світ. Одяг летів на підлогу в темряві коридору. Кожен дотик випалював по коду, кожен рух був як перезавантаження системи.

Він підхопив її на руки, притискаючи до холодної стіни, а вона обхопила його ногами, задихаючись від того, як сильно її тіло пам’ятало його ритм.

— Кажеш, я не відчуваю? — хрипів Іван, зариваючись обличчям у її волосся. — Кажеш, я нуль?

Він кинув її на диван, накриваючи своїм тілом. Це було кохання на межі з ненавистю, акт розпачу та істини одночасно. Тієї ночі Марков нарешті зламав власний «файрвол». Без розрахунків, без планів на майбутнє — тільки вона, її гаряча шкіра під його пальцями і відчуття, що весь світ може згоріти дотла, поки вони зливаються в одне ціле.