— Це не наша донька. Виведіть її. — Лорд Реймар Тарвен дивився на Мірену так, ніби побачив якусь комаху, когось, хто навіть розмови з ним не гідний.
Але ж вона бачила по його очах, що він її впізнав. Як і мати, леді Евелін. Хоча чи є сенс називати цю жінку матір’ю після такого, а цього чоловіка — батьком?
Тільки брат дивився на неї достатньо розгублено. Терен подорослішав, Мірена одразу це помітила. Тепер він уже був вищим за неї, справжнім чоловіком. Але оця юнацька розгубленість усе ж видавала те, що він був молодшим.
Він поглянув на батьків і вже хотів щось сказати, але лорд Реймар ледь помітно хитнув головою.
Брат Мірени тоді понурив голову. Вона ж підтисла губи.
— Ми не жорстокі люди, але все ж посягати комусь на престол Терена не дозволимо. І тим паче не дозволимо порочити пам’ять нашої загиблої доньки. Дайте дівчині карету, відвезіть за межі фортеці, — скомандувала тим часом леді Евелін, відводячи від неї погляд.
Мірена відчула, як усередині підіймалася хвиля відчаю. Вона так мріяла про повернення до родини, про те, як батьки обіймуть її і скажуть, що раді, що ті новини про її смерть були неправдою… Але, схоже, ту неправду вони самі й поширили. Зараз це здавалось абсолютно логічним. Хто ще міг написати й розіслати таку новину? Все, аби молодшого брата визнати єдиним спадкоємцем, так?
Авжеж, Терен ріс із ними, на відміну від неї, бранки правлячого роду Орданів у Градені, далеко від дому.
Вона закусила губи до крові. Але більше нічого не сказала. Усередині кипіла злість на рідних. Вони, значить, не визнали її? Он як? Вона їм більше не потрібна?
Охоронці підійшли до дівчини.
— Міледі, ми посадимо вас у карету, і вас вивезуть, — сказав один із них. Вона його впізнала. Це був старий охоронець. Він служив ще тоді, коли вона була маленькою дівчинкою тут, у рідному краї.
Вона ще раз поглянула на батьків і брата, але ті на неї не дивились. Що ж, виходить, їй залишалось тільки відректися від імені й більше ніколи не згадувати цю родину. Раз вони від неї відмовились.
Її посадили в карету. Там було холодно, але вона думала не про холод, а про брата… Що він хотів сказати, коли батько його зупинив? Вона визирнула у вікно й зрозуміла, що її вже вивезли за межі не тільки замку, а й столиці.
За вікном карети вона знову побачила охоронця — того самого, який точно знав її в дитинстві.
— Куди ми їдемо? — запитала вона.
— Мені дуже шкода, леді Мірено, — сказав він співчутливо й зупинив карету.
Його тон їй не сподобався. Вона стільки всього перенесла дорогою до замку… Потім ще більше болю їй принесли слова рідних батьків про те, що вона померла, а тепер…
Здогадка прийшла їй у голову раптово, і вона прямо в чому була, не встигнувши навіть накинути камзол, вистрибнула з карети.
— Не намагайтесь втекти, леді Мірено, і я подарую вам швидку смерть. — Він ішов на неї.
Мірена розуміла, що від навченого воїна, хай і немолодого, їй не втекти. Та навіть якщо вона втече, без коня й камзолу вона помре від холоду цієї ж ночі в лісі. У неї була зброя — невеликий ніж від розбійників у місті. Вона вміла ним користуватись, але її навичок точно не вистачить проти елітного воїна батьківської гвардії…
І все ж, навіть якщо їй долею було написано тут померти, вона не бажала подарувати свою смерть так просто. Хай ніж проти меча — це безумство, Мірена не хотіла здаватись.
Вона виставила перед собою ніж. Охоронець замахнувся, і саме тоді за його спиною заіржав кінь. Мірена встигла ухилитись, але похитнулась і впала у сніг.
Охоронець знову замахнувся. Цього разу вона б уже не встигла ухилитись. І саме в цю мить повз нього промчав вершник і одним різким ударом зніс нападнику голову. За кілька кроків він притримав коня й озирнувся на Мірену.
— Ти майже не змінилася, Колючко…
***
Привіт, вітаю в новинці. Буду вдячний за сердечко і коментар, якщо книга зацікавила. Дяк.
#893 в Фентезі
#116 в Темне фентезі
#2871 в Любовні романи
#727 в Любовне фентезі
Відредаговано: 19.11.2026