Сила слів "Якщо" та "якби"

- І так зараз я роз’ясню вам ваш діагноз, вам доведеться прийняти рішення, слідувати моїм рекомендаціям або ні. – спокійно, проте зовсім серйозно сказав Назар своїй пацієнтці від оздоровлення якої залежало дуже багато.
Дівчина сиділа мовчки її запал був вичерпаний на минулій зустрічі. Подумати було над чим на завжди залишитися колишньою чемпіонкою, або спробувати поборотись. Як важко буває наважитись на такі рішення. Страх заповнює все і в голові звучить одне «а якщо»… те «якщо» отруює часто наше життя наші сумніви, «якщо», «якби», «але»… здаються лише короткими словами, проте часто ламають нас із середини, змушують підкоритись страху. От так і Оксана сиділа й роздумувала над своїми «якщо».

- Пані Прит, ваші симптоми вказують на есенціальний тремор в нього немає причини, — почав Назар.
- Як ви можете ставити діагноз не знаючи причини? – стурбовано запитує дівчина.
- Ваші руки тремтять через невідому причину – ось мій діагноз. – спокійно каже чоловік, він ані трохи не нервує, адже вже знає як розв'язувати цю проблему. – Причина тут не головне, головне як ми будемо вас лікувати. Ми плануємо провести ГСГМ, це означає глибока стимуляція головного мозку, дивіться.
Назар розвернув свій монітор до дівчини на якому демонструвалось відео подібної операції. Дівчини зосереджено спостерігала за змінами на екрані й уважно вслухалась в слова лікаря який був впевнений у своїй перемозі над її хворобою, ця впевненість по трохи наче вливалась в неї.

- Ми проведемо операцію при відкритій свідомості, щоб переконатись, що електростимуляція позбавить вас від тремтіння рук. Під час операції ви будете при свідомості.
- Здається щось подібне я бачила тільки в фільмах, — зачаровано дивлячись на екран сказала дівчина. – це не боляче?
- А ні трішечки, — посміхаючись сказав Назар, — мозок не відчуває болі, ви будете під наркозом тільки до тих пір поки ми не відкриємо череп.
- А що якщо оця стимуляція не усуне тремор, таке може бути? – ще трохи сумніваючись запитала дівчина. – Таке можливо?
- Так, а ще можуть виникнути побічні ефекти включаючи параліч, кому, крововилив в мозок і конвульсії, а також може бути частино або повністю пошкоджено нервові тканини. – спокійно сказав чоловік.
- А який відсоток успішності такої авантюри? – розгублено запитала дівчина.
- Приблизно 90. – посміхнувся він
- Вух, — важко видихнула вона, - а ви мене добряче налякали, дякую.
- Ну я був з вами чесний, а подякуєте коли отримаєте наступну золотеньку нагороду.
- Та невже я зможу повернутись в спорт? – очі дівчини набрались слізьми.
- Так, звичайно, якщо захочете.
- Ви не будете заперечувати, якщо я поділюсь деталями з громадськістю? Я веду досить популярний блог, людей цікавить це. Може декілька фото і відео з операційної? – трохи заспокоївшись запитала пацієнтка. – а ще це стане доказом, що я не алкоголічка.
- Добре, думаю хтось з медичного персоналу зробить для вас декілька знімків, а відео операційного процесу ви теж можете взяти, але треба підписати деякі папери.
….

На табло світилось «йде операція», два простих слова, таких звичних в цих стінах, проте під операційною завжди сидять рідні, для них це не повсякденне, хтось плаче, хтось намотує круги, п’є каву, зависає в телефоні, нервує або почувається цілком нормально, найгірше якщо в залі очікування коли йде операціє немає нікого…
В такій ситуації скільки в тебе грошей не дуже й то має значення емоційно ти самотній. Хоча сьогодні там не було пусто, Настя спостерігала за такою маленькою, але вже такою сильною духом дівчинкою, вона сиділа втиснувшись в зручне крісло і просто дивилась на двері які нещодавно зачинились за її матір'ю. Настя не вагалась в тому підійти чи ні до дівчини… їй це було не потрібно, вже не потрібно.
В операційній все приготоване до операції, чоловік підходить до жінки й каже:
- Рахуйте від десяти до одного, — а сам тим часом вводити якийсь препарат в трубку крапельниці, голос в нього спокійний тому пацієнтка виконує його наказ.
- Десять, дев'ять, — спокійно, проте досить чітко, — вісім, сім, — вже значно тихіше, — шість. – голос жінки стих залишились тільки звуки приладів, які видавали їх з певними паузами.
- Інтубувати! – сказав хірург.
На столику біля операційного столу розкладені всі потрібні інструменти, всі зосереджені на своїх обов’язках, кожен дотримується свого плану дій. Все відбувається в повній тиші.
- Тампон. – Каже Іван, йому одразу подають в спеціальному посуді декілька продезінфікованих тампонів, він обирає маленький й обережно бере його пінцетом й вкладає в розріз. – Дисектор. – знову наказує він.
Відсуваючи інструментом судинку він вдивляється на екран монітору де розріз збільшений до зручного масштабу.
- Бачити геміфаціальний спазм? – запитує він в медсестрички яка слідкує за життєвими показниками.
- Так. – тихо, проте чітко відповідає вона.
Чоловік знову занурюється в мовчазну працю, відділяє судинку і знову запитує.
– А тепер?
- Ні, — і ще означає що все позаду, то тільки здається, що пройшло мало часу, що операція аж занадто легка, проте один неправильний рух може все зіпсувати.
Іван посміхається, знову він переміг смерть, але його посмішки ніхто не бачить, адже вона ховається за маскою.
…
Настя сиділа в ординаторській вже годину, читати не могла, писати теж, а пусті балачки її взагалі ніколи не цікавили. Ні вона не переживала за ту жінку, яка в кожному кабінеті повідомляла про бідну материнську долю й непутящу доньку. Ні. Вона знала, що все буде добре, операція не складна, Іван хороший спеціаліст, але не зважаючи на всі ці доводи вона ніяк не могла заспокоїтись.
- Операція пройшла успішно, — сказав Іван непомітно підкравшись до дівчини, чи може він нормально підійшов, а вона як завжди у свої думках була десь далеко… - якщо тобі цікаво звісно.
- Дякую, — дійсно щиро сказала вона, бо камінь з душі розчинився на атоми.
- Ти дійсно вдячна? – здивувався чоловік. – Якщо так то ходімо на обід.
- Добре. – спокійно погодилась вона. – побачимось в їдальні.
- Ні, не в їдальні, ти така жаднюга, я хочу в нормальне кафе.
- Я не настільки вдячна, щоб пригощати вас обідом. – жартуючи сказала вона й трохи зморщила ніс.
Іван трохи засмутився, проте вже через секунду розправив свої плечі і подивившись дівчині прямо в очі сказав:
- Тоді я пригощаю, але ти купиш мені шматок торту.
Насті стало дуже смішно, проте вона вирішила і далі наполягати на своєму.
- А я взагалі не вдячна. – відповіла дівчина ледве стримуючи сміх.
- Ех, добре я взагалі все сам оплачу, тільки погоджуйся вже, а то я себе ідіотом відчуваю.
- Добре, — розсміялась вона, а до Івана нарешті дійшло що вона жартувала. – але я не думаю що ми настільки добре знайомі щоб обідати разом за стінами лікарні.
- Навіть цікаво, — сказав Іван, а сам поринув у спогади того дня коли він був такий сердитий на дівчину що вона його покликала в кафе… це ж треба його ж ловами відповіла, ну він точно телепень. – обід зближує людей, станьмо друзями.
Дівчина вже відкрила рота щоб відповісти, але відчинились двері та зайшла Аня. Вона подивилась на Івана таки поглядом, що якби він був не зі сталі точно згорів би, потім перевела погляд на Настю.
- Чому ви замовкли коли я увійшла?
- Бо я якраз поставив питання….
- Ну значить вона повинна дати відповідь, чому вона не відповідає? – запитала вона в Івана. – Чи мене боїтесь? – це вже до Насті.
- Причинна не в тобі, — Настя відповіла таким же холодним поглядом. – Поговорім про це пізніше.
- І про що ж це таке ви потім поговорите, а зараз неможна?. – Ніяк не могла вгамуватись Аня.
- Досить лізти в наші справи! – холодно сказав Іван.
- Що вона тобі сказала «ні» коли ти запросив її на обід? – випалила перше що спало на думку Аня й попала в десятку. – Який старомодний спосіб затягнути дівчину в ліжко…
- Ей, ти що собі дозволяєш, ти забула може я твій бос.. слідкуй за манерами. – сказав Іван і вилетів кулею з ординаторської.
Аня хотіла було напастись на Настю, але на телефон прийшло смс.
«До мене в кабінет»
Через мить задзищав телефон і у Насті, з таким же текстом.
- Тобі він написав першій. – проходячи повз промовила Настя.
- Ти ще й дражнишся. Я й так зі всіх сил стримуюсь. – сказала вона в нікуди.
***
Іван вийшов з лікарні й чомусь не пішов до паркінгу, а вирішив піти запросити Настю на прогулянку, або хоча б порозмовляти з нею на одинці за межами лікарні. Він точно не знав де вона живе, але здається він когось чув про кафе її подруги й подумав, що там її можна знайти. Трохи нерішуче він відчиняв двері, йому казали, що це досить популярне місце, але за скляними стінами чоловік розгледів лише парочку підлітків, що мило тримались за руки і розмовляли.
- Ви щось загубили? – почув він десь дуже близько приємний жіночий голос. – Наприклад, совість!
- Ем, доброго вечора я б хотів поговорити. – і тут Івана нахабно перебили.
- А то ти по оголошенню? – запитала дівчина й удала що в перше бачить цього чудесного чоловіка в дорогому костюмі потягнула його в середину.
- Я не…. – ще щось готів сказати чоловік, проте йому просто не дали, дівчина з вигляду тендітна і мила міцно вхопивши його за руку тягла кудись і безупинну тараторила, а він такий дорослий і дужий (на його думку) не міг їй оперитись.
- Тут у нас кухня, там вбиральня, тут склад, там холодильники, от тут роздягальня, — весело проказала дівчина показуючи різні двері й раптом прискіпливо глянувши на чоловіка додала, — Бачу ти трохи не готовий до роботи сьогодні, але нічого страшного, там є спец одяг він чистий через дві хвилини чекаю на кухні. – тараторила дівчина й залишила чоловіка з дивним почуттям.
За кого вона мене прийняла? Невже не впізнала? Хіба я схожий на працівника такого закладу? Хіба мій одяг не підкреслює мій статус чи вона зовсім божевільна. Іван звик, що всі до нього ставляться з повагою, а молоді дівчата завжди фліртують з ним, адже він молодий, стильний та багатий. Про такого красеня всі мріють, ну хоча би більшість, а тут ця… він навіть не пам’ятав її імені, ця власниця кафе ставиться до нього як до некомпетентного працівника.