Проблеми з серцем (бо я тебе люблю)

Осінь вирішила – досить! Напевно саме тому все затягнулось сірістю. Небо все натякало на дощ. Місто втратило барви та хоч поодинокі яскраві плями впадати в око, але блідли від туману що панував цим ранком. Може завтра знову світитиме сонце й ще зелене листя перетвориться потроху на яскраві барви, але не сьогодні.
Назар вийшов з будинку й радісним поглядом дивився на похмурість, чому йому сумувати в нього ж є вона – дівчина його мрій… з такими думками він зіштовхнувся з Іваном, це ж треба в такому велетенському місті поселитись в одному домі з ворогом. Хоча ворог звучить занадто, й взагалі що йому з ним ділити, пацієнти в кожного свої, а Настя тільки його.
- Добрий ранок колего! – вирішивши більше не конфліктувати з молодим і дійсно талановитим колегою сказав Назар.
- Були й ранки по добріші, — буркнув той у відповідь.
Іван знову не виспався, всьому виною Сергій, це ж треба так накидатись і припертись посеред ночі. Навіть дивно Іван вже давненько сам такого не робив… треба розвіятись.
Розцінивши поведінку Івана по своєму Назар сказав:
- Не злись, я сьогодні з тобою їхати не буду. – Весело збігши по сходах сказав Назар.
- Чому ж це? Чим моя персона не вгодила вам сьогодні? – саркастично запитав чоловік.
- Просто поїду своєю. – спокійно відповів той.
Раптом в Івані прокинулись дивні бажання й сам від себе не очікуючи він сказав:
- Тоді я їду з вами. – сказати легко, а от виконати це вже інша справа. До роботи ще гарний відрізок часу бо затори страшні, мовчати – дивно, говорити – немає про що… і навіщо він це зробив?
Іван їхав наче першокласник на перше вересня, навіть ворухнутись побоювався, через декілька хвилин мовчання вирішив хоч якось розбавити тишу.
- Можна хоч радіо увімкнути? - на що Назар весь зосереджений на дорозі лиш кивнув головою.
Увімкнувши радіо на першу ліпшу станцію приємний жіночий голос повідомив:
- В гонитві за прибутком лікарня яка вже є давно власністю Шовко Юхима й декількох аукціонерів, переходять всі кордони людяності й закону.
Обоє чоловіків зосередились на сказаному, адже це напряму стосувалось їх – обоє були не останніми особами в лікарні й акціонерами. Після вислуханого, Іван сказав:
- Я ненавиджу політику, проблеми притягнуті за вуха…
- Не дивлячись, що їм нічим зайнятись вони не повинні лізти в наше життя. – підтримав розмову Назар.
- Звучиш як політик, — раптом звернувся на ти Іван.
- Вань, я – реаліст. – спокійно відповів Назар
Напевно саме з цього моменту і почалась їхня дружба, з мовчання й розуміння без слів, ще багато, що буде випробовувати їх дружбу. Різні цілі, різні бажання, одна дівчина й виявляється однакові погляди на життя.
….
В головному корпусі багато журналістів які одразу оточують старшого чоловіка, що входить у фоє й починають засипати питаннями.
- Чи правда, що ви купуєте акції інших лікарень щоб знищити їх як конкурентів?
- За чиї кошти буде будуватись новий центер для людей похилого віку?
- Чому в вашій лікарні звичайні операції коштують так дорого?
- Чому Шовко відмиває гроші за кордоном?…
Чоловік крокує впевнено, журналістів по трохи відтісняє охорона, на обличчі посмішка – оскал. Невже все буде так просто. Залишається зібрати прес-конференцію облити маслом старого друга, а сирниками будуть самі журналісти.
…
Коридором лікарні швидким кроком йде Назар, він розуміє що гра почалась, правда поки що не знає правил, проте точно знає на чиєму він боці, тому одразу вирушає в кабінет свого друга.
- Якраз до тебе йшов, — каже він зустрічаючи Василя Васильовича в коридорі.
- А доброго ранку? – лукаво посміхається той.
- Дзвонив батьку, він нічого не розуміє… чому скандал? – стримано запитує Назар.
- Сам шокований, ми вийшли на стежку війни. Тут або вони нас, або ми їх. – теж спокійно каже Василь Васильович. – За двадцять хвилин в кафе «Брід», там і поговоримо.
….
В невеличкій кафешці з ранку малолюдно тому двоє чоловіків можуть спокійно поговорити за чашкою запашної кави.
- Назаре, тут все дуже заплутано, але точно риють під твого батька, а за одно й під тих хто його підтримує. Я теж продумав свою тактику й ти мені зараз потрібен як ніколи. – спокійно каже чоловік.
- Я — лікар! Лікувати людей мій обов’язок, це в мене виходить найкраще, політикою ви займайтесь, а я вас підтримую. Це ж був наш таємний договір. – каже Назар.
- От нащо так емоційно реагувати? Я й від тебе цього хочу, твоєї професійності. Знаєш Прит Оксану сама молода переможниця зі стрільби з лука в на олімпіаді 2016?
- Ну не особисто, але за її успіхами слідкував. – зацікавлено каже Назар. – Але хіба їй не відсторонено через участь в не тверезому стані?
- Так то воно так, але не все так просто, — Василь Васильович простягає телефон з увімкненим відео, на якому в дівчини дуже помітно трясуться руки. - Це напевне викликане алкоголем, вона вже в котре пропускає олімпіаду.
- Але потрібно провести ряд тестів й досліджень, схоже на тремор дії, — одразу починає прикидати варіанти Назар зацікавлено роздивляючись, — його може викликати цілий ряд причин. Поставити вірний діагноз не так просто.
- Я хочу щоб ти став її лікарем. – заявляє Василь Васильович. Вона вже була в багатьох лікарів, проте жоден не допоміг.
- Ну в принципі я можу, — потягнувшись на кріслі сказав Назар, — але як це пов’язане з лікарнею та моїм батьком?
Васильович загадково посміхається й цілком серйозно заявляє:
- Знаєш, я дечого навчився в наших суперників за довгі роки спостережень, я хочу виграти, вони добре ведуть справи значить і ми повинні мислити раціонально, якщо я стану керуючим, але лікарня буде в мінусі тоді зі мною перестануть рахуватись…
- А ви змінились, — з посмішкою заявляє Назар.
- Коротко кажучи мій план такий: Ти лікуєш Прит і цим зарекомендовуєш себе широкому загалу, а потім з твоїм авторитетом ми зможемо діяти.
- Цікавий план, погоджуюсь, — коротко відповідає Назар.
Обоє чоловіків допивають каву в трохи дивних фірмових чашках з символікою кафе й підходять до стійки щоб розрахуватись, Василь Васильович впевнено простягає картку й продовжує вже зовсім не важливу розмову про погіршення погоди й прогнози, проте їх перебиває дівчина.
- Карта заблокована, — трохи роздратовано каже дівчина, видно її теж гнітить сірість.
- Не може бути, — ошелешено вигукує чоловік.
- Може, — відповідає дівчина.
- Не парся, я розрахуюсь. – каже Назар ледве стримуючи сміх, адже бачити Василя Васильовича таким збентеженим йому ще не доводилось.
- Це, що виходить мені карту той телепень заблокував та хіба це законно? – очима малої дитини в якої щойно хуліган відібрав льодяника запитав дорослий чоловік в дорогому костюмі.
…..

Ранок в лікарні був якимось дивним, персонал ходив наче сонні мухи, пацієнтів було мало, а ще скандал. Інформації мало, здогадок ще менше, проте кожен знав що розпускати язика тільки собі шкодити, тому монотонно виконували свою роботу. Іван вирішив зробити обхід й саме щось запитував у Петра коли його телефон видав дивний звук. Чоловік одразу глянув на екран й угледівши ім’я, посміхався, аж поки не відкрив повідомлення.
«Іване Мартиновичу, пробачте, що так довго не відповідала. Дякую»
- І ще все? – округливши очі сказав чоловік, очікуючи чогось більшого чим майже до смерті налякав Петра.
- Та ні, не все.. – відтягував час розплати, як він думав.
- Я не до тебе не панікуй. – раптом грізно сказав Іван і нічого не пояснивши пішов.
Йдучи знайомим шляхом, швидкою ходою й не розбираючи дороги Іван мало не врізався в винуватицю свого гніву.
- Анастасіє Миколаївно, я вражений вашою невдячністю, як можна слати такі повідомлення? Я до вас з усією душею, а ви?
Настя звичайно не дуже досконало знала Івана, проте розуміла, що йому потрібен час щоб заспокоїтись, а ще вона взагалі не розуміла чого це він тут рознервувався на пустому місці? Ну відіслала вона йому смс той що смайликами треба було прикрасити? Тому дівчина швидко вибачилась й зіславшись на невідкладну справу втекла.
Проте вона дійсно погано знала чоловіка, від нього не так просто втекти, тому коло ліфту який щойно викликала дівчина, з’явився і нав’язливий співрозмовник.
- То куди ви так поспішаєте Настю? – вже зовсім іншим тоном запитав Іван.
- В лабораторію, Назар Юхимович там якесь дослідження проводить, попросив допомогти, — не приховуючи своїх планів повідомила дівчина. – А ви куди?
- Туди ж. – раптово навіть для себе відповів чоловік.
І взагалі останнім часом з виваженого й прораховую чого кожен крок і кожну дію чоловіка він перетворився на імпульсивного підлітка.
- Цікаво, ви так часто змінюєте плани… - задумливо сказала дівчина. – Раніше ви не хотіли брати пацієнтку з лицевим нервом, а тепер, — дівчина замовкла.
- Ви хіба не цього хотіли?
- Так, саме цього і дуже вам вдячна, просто не розумію мотивів. – чесно зізналась у своїх підозрах дівчина.
- Вона ваша родичка, треба було одразу сказати навіщо все ускладнювати? – запитав він вже м’якшим тоном.
- Для мене це все не просто.
- Розумію. – сказав Іван, він дійсно розумів, але на запитальний погляд дівчини відповів, — в мене теж відносини з такими родичами є… мама нас покинула дуже давно, а тепер хоче відносин і благає про прощення. Чому тепер вона хоче зі мною спілкуватись? Саме тепер коли я успішний і дорослий … вона не має права лізти в моє життя, більше не має..
- Не думаю що наші історії схожі, адже вона хоче миру, зрозуміла свої помилки, хоче щось виправити… - Сказала Настя й навіть трохи позаздрила Іванові, адже її мати точно не хотіла миру й питання було не в тім, що дівчина її не пробачить, а в тім що жінка навіть спроби не робила аби щось змінити.
Раптом Іван хапнувся за серце правда з правого боку, виглядало дуже комічно, адже лікар переплутав анатомычне місце розташування такого важливого органу. Дівчина хоч і посміхнулась, проте проявила турботу.
- Що з вами?
- Не дивіться на мене таким поглядом, я не готовий… від ваших поглядів мурахо-подібні слони бігають по тілі і я соромлюсь.
- Ви про що? – здивовано запитала дівчина, але відповіді не отримала, приїхав довгоочікуваний ліфт.
Обоє зайшли в ліфт і мовчали… першим як завжди не витримав Іван.
- Я завтра назначу зустріч вашій пацієнтці, потім як найшвидше назначу операцію. – діловито повідомив він.
- Добре. – тихо відповіла Настя.
- Добре і все? Якщо хтось вам робить добро, потрібно відповідати взаємністю. По вашому «добре» - достатньо?
- Мене давно не цікавить її життя й мені абсолютно все одно яким буде результат оперативного втручання і чи допоможе воно їй, просто я не змогла пересилити в собі неприязнь до цієї людини тому попросила вас це зробити, адже ви будете не упередженим лікарем. А я лікар поганий, якщо розкидаюсь пацієнтами які не подобаються. Такої відповіді вам достатньо? – сказала дівчина прямо дивлячись в очі чоловіка.
- Напевно… - не впевнено відповів він.
По коридору бігло два практиканти, видно дуже запізнювались й не роздивлялись дороги та раптом Настя трохи штовхнула Івана, чим врятувала його від зіткнення з одним із них.
- Що це ви зробили? Це я мав би вас рятувати! – знічено почав чоловік, але за спиною почув знайомий голос і обличчя його у раз змінилось, адже це був брат…
- Малий, Івашко… - навмисне дражнячи вигукував Сергій.
Дівчина скориставшись нагодою розчинилась залишаючи братів на одинці. Втікаючи вона наштовхнулась на радісного Назара, вони так і не розмовляли після тієї зустрічі, тому дівчина була трохи спантеличена думками про подальші дії. Він знову не пропонував зустрічатись тому все було не зрозуміло.
- Йдемо на каво чай? Бо я то більше люблю каву, проте сьогодні буде перекофіїнус, - сміючись запропонував він.
- Не можна, адже у вас через, — дівчина поглянула на годинник, -сім хвилин розпочнеться зустрічі з  пацієнтами, а там як завжди черга не мала.
- Ти знаєш мій розклад, — піднявши одну брову здивовано запитав чоловік.
- Ну взагалі то я ординатор що працює під вашим керівництвом, тому я зобов’язана знати твій розклад, — посміхнувшись сказала вона.
- Ех, а в мене серце забилось… - сумно сказав чоловік.
Дівчина знітилась від його слів, одразу волосся почала поправляти й взагалі не знала куди себе подіти, тому вирішила, якщо ранок почався з втеч, чому би не продовжити цю традицію й розвернувшись втекла.
- Серце моє через тебе забилось, бо я тебе люблю. — вигукнув в спину Назар й просто дивився їй у слід.