Для Насті любов між чоловіком і жінкою означає боротьбу до самої смерті одного з них. Вона не знаю як кохати чоловіка, як приймати його любов. Тому коли Назар наближався до неї в ній бушували емоції: з одного боку вона хотіла цього, а з іншого хотілось цього уникнути.
В голові пульсувало «Біжи» тільки от тіло вперше її не слухалось, вона стояла як вкопана, й тільки після того як він перестав її цілувати вона втекла… так, втекла як справжня боягузка. Адже їх не хотілось болю чи смерті… чомусь їй кохання видавалось саме таким…. Всіх кого вона любила більше життя - помирали. Тому дівчина зірвавшись чим душ бігла не розбираючи дороги й не чуючи окриків чоловіка який так хотів зробити її щасливою.
- Настя! – наздогнавши й вхопивши дівчину за руку майже викрикнув Назар, — Я раніше також тікав від кохання як і ти.
Дівчина трохи злякана дивилась на нього він видихнув важко й продовжив.
- Я не буду тобі знову ставити те питання. – Запевнив чоловік.
- Чому? – обурливо запитала дівчина чим здивувала Назара.
- Не треба робити перший крок, я зроблю його сам, і ще десять, чи сто, скільки буде потрібно. Перший крок робить той хто знає, що таке любов, тому не рухайся поки не будеш впевнена.
…
Настя стояла навпроти великого дзеркала вдивляючись у своє зображення й торкаючись своїх губ, які наче трохи припухли від поцілунку й видавали її маленьку таємницю. Перед очима в сотий раз промайнула картинка їх поцілунку, дівчина зажмурилась й потрусила головою, намагаючись прогнати її.
- Що це ти там побачила такого цікавого? – раптом запитала Діна, — чим трохи злякала подругу.
- Чого підкрадаєшся? – надувши губи награно образившись запитала дівчина.
- Як я тобі заздрю! – раптом сказала Діна, — В тебе хтось закоханий, зізнавайся як далеко ви зайшли.
Настя підійняла руку до губ, затуляючи їх, їй здалось що подруга зараз про все здогадається, щойно сконцентрує увагу на її почервонілих губах. Хоча цими діями вона тільки привернула увагу Діни.
- Так ви цілувались, — заплескала в долоні радіючи Діна.
- Та ні, — намагалась серйозно сказати Настя, але очі ж то світились.
- А схоже що так. – наполягала на своєму подруга. – Я така рада за тебе.
- Це був легкий поцілунок на прощання… - виправдовуючись сказала Настя.
- От розказала все в подробицях, а я тепер сиди й заздри, — несмішливо сказала Діна, — Я така рада за тебе, хоча він дивний, в його віці чоловік повинен бути наполегливішим. Але то не важливо, можеш і ти стати наполегливішою. От і добре ти скоро вийдеш заміж і я теж зможу подумати про своє особисте життя, а то я вже думала помремо старими дівами.
- Незрозуміла? - Здивовано запитала Настя, — як це розуміти?
- Ну мені було б не зручно залишити тебе, ти ж як мала дитина, не поїсти не поспати, дай повчитись і попрацювати. – сказала Діна й розреготалась.
….
Іван протягнув паперовий стаканчик з гарячою кавою для Ані, вона навіть не поворухнулась, тому він взяв її руку й вклав в напій. Дівчина була в ступорі. Іван і розумів її й засуджував, йому було шкода її, але він завжди говорив їй «Не прив’язуйся до пацієнтів». І от вона зробила помилку яку іноді дуже важко емоційно пережити, спочатку прив’язалась до пацієнтки і як це в неї вийшло? Іноді він бачив, що Аня сидить в палаті жінки з якою вони мали малоприємне знайомство в кафе, проте ніколи не надавав цьому великого значення, все списував на почуття провини, але тепер дивлячись на дівчину розумів, що помилявся. Дуже помилявся.
Аня і справді прикипіла до тієї жінки… легке почуття провини й можливість лишній раз поговорити з Іваном переросли в щось значно більше. В якусь дивну спорідненість, теплі розмови між ними щораз ставали все щирішими й Аня відчувала легкість, неначе говорила з мамою (яка останнім часом зациклилась на своїй красі, брендовому одязі й зрадам батька), а тепер її немає. Й більше не буде, більше її не зрозуміють, не скажуть добре слово… втрата… самобичування… пустота…
- Дякую, що так переживала за мого пацієнта, — розцінив по своєму стан дівчини Іван.
- Це не чесно, — сказала дівчина все ще дивлячись крізь чоловіка. – Вона все життя багато чесно працювала, а яка тепер дяка?
- Так несподівано, — перервав Аню Іван, — бачити як ти переживаєш через таке.
- Що тут несподіваного?
- До сьогоднішнього дня життя було з тобою справедливе. – пояснив він.
- Ні, — піднявши очі й глянувши на Івана вона продовжила, — Я багато чого тримаю в собі, хоча коли зриваюсь важко потім все зібрати в купу.
- Не дуже схоже, що ти стримуєшся. – злегка посміхнувся чоловік.
- Я кохаю тебе! – раптом сказала дівчина, — Минулого разу я сказала, що ти мені подобаєшся, але це брехня.
- Ти й правда стримуєшся… - не знаючи що на це відповісти сказав Іван, адже ніяких почуттів до дівчини не було.
- Це я хотіла тобі сказати ще тоді, в кафе, але ця жінка тоді завадила чи навпаки врятувала… - вона ще хотіла щось сказати, але мовчала, в голові дівчини наче щось перемкнулось, а чи дійсно треба він їй, чи любить вона його чи то просто звичка?
- Але я цього не хотів чути, я поганий вибір ти це і сама добре знаєш. – чесно зізнався він, — Я не хочу давати тобі примарну надію, це цинічно і низько, але це краще ніж повітряні замки.
Іван розумів, що робить боляче дівчині, але він не був готовий занапастити її життя, що б з цього вийшло? Вони одружаться й він буде їй зраджувати, як його батько? Чи просто зненавидить її? Невже це буде краще?
- Обіцяй, що найближчим часом ні в кого не закохаєшся, — раптом сказала вона.
- Я не можу тобі це обіцяти, — несподівано для самого себе він раптом зрозумів й озвучив це дівчині, — Я вже декого кохаю…
- Хто… Хто вона? Як давно? Чому? – почала хаотично запитувати дівчина. – Ти ж постійно працюєш і навіть на побачення не ходиш… Невже… - дівчина відкрила рота й дивлячись на зніченого чоловіка сказала в голос, — Це Настя!
- В мене від тебе мурахи, так дивно чому жінки такі здогадливі коли не треба й такі нетямущі коли треба?
- Чому вона?
- Я не знаю, — спантеличено відповів Іван, він дійсно не знав чому вона.
- Нехай вона тебе не полюбить…! – сказала дівчина зі сльозами на очах.
У двері постукали. Аня швидко почала підправляти макіяж. Так вона дала волю емоціям, проте не дозволить бачити себе іншим в такому вигляді.
- Це напевно Олег, — пояснюючи сказав чоловік удавши, що йому байдуже і на її сльози і на її побажання.
Дійсно, відчинились двері в кабінет майже вбіг Олег, молодий чоловік захекався, було помітно його нервозність. Він на секунду застиг зіткнувшись з поглядом Івана, але вже через мить метеликом пурхав навколо Ані.