Whispering Bells: Перший дзвіночок

Глава четверта 4.2. Прохід

Коли ми дісталися схилу, Пірс уже був там.

Він стояв неподалік від підготовленої ділянки й щось обговорював із двома військовими. За останні три дні місце помітно змінилося. Підхід до тріщини розчистили, нестійкі уламки прибрали, а навколо робочої зони з'явилися позначки й тимчасове огородження.

Побачивши Отто, Пірс випростався й коротко віддав честь.

– Пане підполковнику.

Потім перевів погляд на мене.

– Докторе Форд.

Я підійшов ближче.

– Ну що? Нарешті все готово?

– Готово.

– Я думав, ви радітимете більше. Ви ж любите свою роботу.

Пірс усміхнувся.

– Люблю. Просто феєрверки люблю більше.

– Є принципова різниця?

Він подивився на мене з тією серйозністю, з якою люди зазвичай захищають речі, до яких справді мають слабкість.

– Після хорошого феєрверку люди дивляться в небо й усміхаються. Тут хороший результат – якщо каміння впало саме туди, куди ти розрахував, і ніхто потім не має до тебе зайвих запитань.

Я розсміявся.

– Зате сьогодні це каміння відкриє нам дорогу всередину гори.

– Оце вже ваша частина задоволення.

– Виходить, кожен отримає своє.

Пірс кивнув у бік підготовленої безпечної ділянки.

– Тоді дайте мені спочатку закінчити мою частину.

Ми з Отто перейшли за позначену межу.

Звідси тріщина здавалася зовсім невеликою. Важко було повірити, що Пірс із людьми витратив три дні на кілька метрів темної породи.

Але в горах поспіх рідко винагороджують.

Перший день пішов на розчищення підходу й нестійких ділянок. Другий – на підготовку самої породи та свердління. Учора вони завершили все, що ще можна було перевірити до роботи.

Тепер залишалося побачити, чи правильно вони все розрахували.

Пірс дочекався, поки люди займуть свої місця.

Через кілька хвилин пролунав перший глухий удар.

Під ногами коротко здригнулася земля.

За ним другий.

Зі схилу вирвалася хмара пилу. Дрібне каміння застукало по землі, а потім усе поступово стихло.

Я вже збирався щось сказати Отто, коли з глибини прийшов інший звук.

Низький.

Протяжний.

Він виник не одночасно з вибухом, а трохи пізніше, наче коливання пройшло крізь товщу гори, знайшло всередині щось порожнє й тільки тоді повернулося до нас.

Гул відчувався не лише вухами.

На кілька секунд він ніби осів у грудях.

Отто повернувся до мене.

– Це що було? Якийсь дивний гул.

Я прислухався до звуку, який ще кілька секунд жив десь у товщі гори.

– Не знаю. Може, якесь відлуння вибуху. Якщо всередині є велика порожнина або система тріщин, коливання можуть поводитися незвично.

Я ще раз поглянув на схил.

– Але звук був надто чистим. Майже окремий тон. Поки я б не робив жодних висновків.

Отто кивнув.

Пірс не поспішав пускати нас до схилу. Його люди спершу оглянули результат, перевірили породу навколо розширеного проходу й прибрали кілька уламків.

Лише після цього він махнув нам рукою.

– Тепер можна підійти.

Там, де раніше була вузька щілина, відкривався темний нерівний прохід.

Не широкий, але людина вже могла пройти всередину, не намагаючись перетворитися на частину геологічного шару.

Я зупинився перед входом.

Зсередини йшло повітря.

Тепле.

Таке саме, яке я відчував біля тріщин останні кілька днів, тільки тепер потік був значно помітнішим.

Ми домовилися не виходити за межі прямої видимості входу. Для першого погляду цього вистачало. Для справжнього спуску – ні.

Увімкнули ліхтарі й зайшли всередину втрьох: я, Отто й Пірс. Один із військових залишився біля входу підтримувати зв'язок.

Перші метри не принесли нічого несподіваного.

Свіжа порода біля входу.

Пил.

Темний базальт.

Старі тріщини далі.

Прохід поступово ставав ширшим і трохи нахилявся вниз.

Я повів променем ліхтаря по стіні.

Волога.

Це вже було цікавіше.

Ще через кілька кроків я відчув запах.

Зупинився.

Пірс мало не врізався в мене.

– Що?

– Відчуваєте?

Отто принюхався.

Пірс зробив те саме.

Запах був слабким, але виразним.

Вологий камінь.

Щось земляне.

Ледь помітна металева нота.

І ще щось солодкувате, чого я не міг визначити.

Я вдихнув ще раз, значно обережніше.

– Не подобається? – запитав Отто.

– Мені не подобається те, що я не знаю, що саме відчуваю.

Я посвітив уперед.

– Ще кілька метрів. Якщо запах посилиться або прохід піде нижче, повертаємося.

Ніхто не сперечався.

На наступному повороті промінь ліхтаря зачепив щось світле на стіні.

Я зупинився вдруге.

– Світло сюди.

Отто направив свій ліхтар.

На вологому камені тягнулася бліда тонка колонія, схожа на грибний наліт.

Я прикрив промінь рукою.

Потім вимкнув ліхтар.

За мить Отто й Пірс зробили те саме.

Темрява не стала повною.

По поверхні колонії розтікалося слабке зеленувато-біле світіння. Настільки слабке, що при ввімкнених ліхтарях ми легко могли його не помітити.

– Гриби? – тихо запитав Пірс.

– Найімовірніше.

Я нахилився ближче, не торкаючись поверхні.

– Але я не біолог.

– Нарешті знайшлося щось, у чому ви не спеціаліст.

– Насолоджуйтеся моментом.

Щось ворухнулося між світлими нитками.

Ми завмерли.

З вузької тріщини виповзла маленька бліда комаха. Її тіло під слабким світлом здавалося майже напівпрозорим.

Вона повільно пройшла по грибній колонії й зупинилася.

Пірс нахилив голову.

– Отже, тут хтось живе.

– І явно не тільки він.

– Звідки знаєте?

– Бо ця комаха повинна чимось харчуватися. Щось повинно переробляти її відходи й рештки. Якщо тут існує стабільна популяція, то ми дивимося не на одну випадкову істоту.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше