Whispering Bells: Перший дзвіночок

Глава третя 3.2 Майже рай

Я ніколи не любив літати.

Не боявся настільки, щоб відмовлятися від роботи, але сама ідея добровільно залізти в металеву коробку, підняти її на кілька кілометрів над землею й сподіватися, що всі болти сьогодні в гарному настрої, здавалася мені дивною.

Іноді, втім, заради чогось нового доводилося йти на жертви.

Політ тривав близько пів години.

Коли літак почав знижуватися, я притиснувся ближче до маленького круглого вікна.

Острів з'явився серед моря раптово.

Спочатку тонка темна смуга. Потім берег розгорнувся внизу білими пляжами, зеленими схилами й темними скелями. Навколо острова проступали світлі плями рифів, а вода між ними мала майже неприродний бірюзовий колір.

Ближче до бухти я розгледів селище.

Кам'яні будинки щільно піднімалися схилом від порту, між ними тягнулися вузькі вулиці. Далі починалася військова територія, а над усім островом височіла гора.

Я перестав дивитися на море.

Вершина виглядала так, як і мала виглядати вершина старого згаслого вулкана, якщо не враховувати одну деталь.

Кратер був дивно асиметричним.

З одного боку край здавався старим, згладженим ерозією. З іншого його ніби недавно надкусили. На схилі нижче виднілася світліша пляма свіжої породи.

З такої висоти легко було обманутися. Тінь, кут сонця, звичайний обвал.

Я саме намагався оцінити форму краю, коли над головою тріснув динамік.

— Заходимо на посадку. Просимо залишатися на місцях і пристебнути ремені.

Я відкинувся на спинку крісла.

Гора почекала б ще кілька хвилин.

Аеродром виявився невеликим, але цілком живим. Біля ангара стояли транспортні машини, кілька військових розвантажували ящики, далі на стоянці виднівся ще один літак. Для острова, який на карті легко було не помітити, руху тут було несподівано багато.

Біля краю майданчика мене чекав чоловік у формі.

Високий, сухорлявий, з коротко підстриженим волоссям. Коли він рушив назустріч, я помітив легку кульгавість. Не таку, що заважала ходити, але достатню, щоб око зачепилося.

— Доктор Форд?

— Льюіс Форд.

— Підполковник Отто Вайс.

Ми потиснули руки.

— Дорога нормально?

— Я знову переконався, що земля має багато переваг.

Кутик його рота трохи піднявся.

— Тоді вам пощастило. Найближчі кілька днів роботи вистачить саме на землі.

Він допоміг покласти мою сумку в старий Humvee біля стоянки.

Автомобіль уже достатньо довго споглядав на світ своїми пожовтілими від часу фарами, але на цьому ознаки старості майже закінчувалися. Кузов був чистим, а подекуди метал виглядав так, ніби його зовсім недавно підфарбовували. Шини були в хорошому стані, всередині не валялося нічого зайвого.

— Давно вона у вас? — запитав я.

Вайс глянув на машину.

— Достатньо давно. Вона мене ще жодного разу не підвела.

Двигун завівся рівно.

Схоже, машина цінувала взаємність.

Коли ми виїхали з аеродрому, Отто коротко пояснив порядок роботи. Основна група прибуде через чотири дні. До того часу я міг оглядати доступні ділянки, працювати з матеріалами й використовувати людей гарнізону для допомоги, але будь-який вхід у нестабільні порожнини залишався окремим рішенням після оцінки схилу.

— Мені цього достатньо, — сказав я. — Спочатку хочу зрозуміти, що взагалі потрібно привезти.

— Саме тому вас і посадили на сьогоднішній борт.

Дорога поступово спускалася до селища.

На узбіччях ще висіли червоні стрічки. Частину вже знімали, інші заплуталися в деревах і огорожах. Подекуди лежали зім'яті паперові ліхтарі.

— Учора тут було свято? — запитав я.

— Ніч прихованих облич, — відповів Вайс. — Найбільше свято Старої Обітниці. Маски, ліхтарі, молитва перед феєрверками. За старою традицією в цю ніч померлі можуть повернутися до своїх родин, а живі ховають обличчя, щоб ніхто не знав, хто стоїть поруч.

Він зробив коротку паузу. Я продовжував дивитися на нього, і під вагою мого зацікавленого погляду Вайс продовжив:

— Насправді більшість людей сприймає це як свято. Діти бігають у масках, дорослі сперечаються, чиї феєрверки кращі, а старші мешканці стежать, щоб молодь хоча б удавала повагу до традицій.

Стара Обітниця поступово піднімалася схилом. Будинки стояли близько один до одного, старі кам'яні стіни межували з дерев'яними прибудовами, вузькі вулиці несподівано завертали між дворами.

Але після перших кількох будинків я перестав дивитися лише на архітектуру.

Майже на кожній вулиці були вибиті вікна.

Десь люди вже вставляли нове скло. Десь отвори тимчасово закрили дошками. На одному даху троє чоловіків повертали на місце черепицю. Біля узбіччя складали уламки перекинутих прилавків і поламаних святкових прикрас.

— Це все від учорашнього вибуху?

— Переважно від ударної хвилі.

Ми проїхали повз головну площу.

Біля невеликого кам'яного храму працювали люди. Камінь устояв, але біля входу залишалися чорні сліди вогню, а частина оздоблення була обгорілою. Трохи далі розбирали каркас перекинутого торгового намету.

— Тут горіло?

— Біля храму перекинуло жаровню. Вхід на якийсь час перекрило вогнем, почалася тиснява. Наші люди були поруч через фестиваль і допомогли швидко звільнити прохід. Другий невеликий вогонь виник на площі. Обидва загасили до того, як полум'я дісталося житлових будинків.

— Загиблі?

— Немає. Порізи, забиття, легкі опіки. Нам пощастило.

На площі вже знову відчинялася маленька крамниця. Жінка підмітала скло з порога, а двоє дітей збирали з землі паперові прикраси.

Катастрофа не зупинила селище.

Вона просто додала людям роботи.

Ми виїхали на дорогу вздовж узбережжя.

— Що саме сталося на горі? — запитав я.

Вайс кілька секунд дивився на дорогу.

— О 21:48 станція зафіксувала невстановлену повітряну ціль. На попередньому циклі її не було. На наступному вона вже перебувала всередині контрольованого простору й рухалася до гори.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше