Глава друга. Точки запуску немає 2.3. Те, що принесла війна

— Доброї ночі, Отто. І тобі, Стіве. Якщо її, звісно, ще можна назвати доброю.

Джо зачинив за собою двері.

Від нього пахло димом. Сорочка й темна жилетка були вкриті світлим пилом, на руках виднілися дрібні подряпини, а до плеча прилип обгорілий шматок червоної стрічки — одна з тих, якими до свята прикрашали площу.

Він зняв її двома пальцями й поклав на край мого столу.

Попри втому, Джо тримався спокійно. Він належав до людей, які дозволяли собі розгубитися лише після того, як усі інші опиняться в безпеці.

— Доброї ночі, Джо, — відповів я. — Сідайте. Розповідайте, що в селищі.

Він сів навпроти. Стів залишився біля іншого краю столу, поклавши долоню на папку з радіолокаційними записами.

— Загиблих немає, — почав Джо. — Це головне. Лікар Браун зараз у селищі. До нього вже звернулися більше десятка людей, але точні цифри будуть уранці. Переважно порізи від скла, забиття й легкі опіки. Кілька людей тимчасово погано чують після вибуху. Тяжких поранень Браун поки не виявив.

— Найнебезпечніше місце?

Джо глянув на обгорілу стрічку.

— Храм.

Невеликий храм стояв на краю головної площі ще задовго до приходу військових. Низька кам’яна будівля з відкритим переднім двориком і старим вівтарем, біля якого мешканці збиралися під час найважливіших свят.

Перед феєрверками там мала відбутися коротка молитва. Не всі в Старій Обітниці однаково серйозно ставилися до старих звичаїв, але цього вечора біля храму зібралася значна частина селища. Одні молилися, інші чекали на виставу, а діти намагалися першими побачити вогні над бухтою.

— Біля головного входу стояла велика залізна жаровня, — продовжив Джо. — У ній палили трави й смолу. Ударна хвиля зірвала її з кам’яної основи й перекинула поперек проходу. Вугілля розсипалося по підлозі, зайнялися тканини біля вівтаря.

— Люди залишилися всередині?

— Частина. Коли вхід перекрило вогнем, почалася тиснява.

Я випростався.

— Важко травмовані є?

— Ні. Ваші солдати стояли неподалік, бо мали допомагати з огорожею перед запуском феєрверків. Вони зреагували одразу: відтягнули жаровню, збили полум’я й почали виводити людей через звільнений прохід і бічні двері. Місцеві також допомагали.

Він на мить замовк.

— Якби військових там не було, хтось міг загинути.

Стів трохи опустив голову, ніби запам’ятовував ці слова для майбутнього звіту.

— Сам храм уцілів? — запитав я.

— Кам’яні стіни цілі. Обгорів вівтар і частина оздоблення біля входу. Ще один невеликий вогонь виник на площі, коли перекинуло торговий намет, але його теж швидко загасили. До житлових будинків полум’я не дійшло.

— Інші пошкодження?

— Майже на кожній вулиці вибиті вікна. З кількох дахів зірвало черепицю, попадали прилавки, ліхтарі та святкові прикраси. Дороги залишилися прохідними. Будинків, які могли б обвалитися, Браун і наші люди поки не бачили.

Джо провів долонею по обличчю, залишивши на щоці темну смугу.

— Електрики немає в усьому селищі. Місцевий електрик перевіряє підстанцію та лінії, але поки не знайшов причини. Запобіжники замінив, явних обривів не бачить, а струму все одно немає.

— На станції схожа проблема, — сказав Стів. — Частина обладнання виглядає справною, але не запускається.

— Тоді до ранку навряд чи щось зміниться, — відповів Джо. — Добре хоч місяць повний. Та й після фестивалю в людей залишилося достатньо свічок і ліхтарів. Ніч переживемо.

— Що з водою?

— Насоси не працюють, але резерв у башті повний. До ранку вистачить, якщо ніхто не почне набирати воду про запас.

— Поставте біля башти двох людей. Без зброї та зайвого шуму. Їхнє завдання — стежити за порядком, а не охороняти воду від власного селища.

— Уже поставив.

Я не здивувався.

Джо давно став посередником між гарнізоном і Старою Обітницею. Місцеві довіряли йому більше, ніж чиновникам із материка, а військові знали: якщо на острові починалася паніка, саме він першим чув її причину.

Сьогодні йому знову доводилося стояти між двома сторонами.

— Люди питають, що сталося, — сказав він.

— Це природно.

— Вони не просто питають, Отто. Частина бачила те, що летіло до гори. Інші бачили лише спалах, але чули вибух. Хтось уже сказав, що перемир’я зірвалося. Інші стверджують, що ракета прилетіла з материка і військові знали про напад заздалегідь, тому й перебували на площі.

— Військові були там через фестиваль.

— Я знаю. Більшість людей також знає. Але після такої ночі страх починає з’єднувати речі замість здорового глузду.

Джо перевів погляд із мене на Стіва.

— Що саме мені їм сказати?

Я подивився на незакінчений рапорт.

— Над островом зафіксовано невстановлену повітряну ціль. Після цього стався вибух на горі. Дослідницька група вже вирушила до місця удару.

— А ракета?

— Ми не можемо підтвердити, що це була ракета.

— Але люди її бачили.

— Люди бачили об’єкт із вогняним слідом. Для остаточного висновку цього недостатньо.

Джо потер пальцями перенісся.

— Звідки він прилетів?

— З материкового напрямку, — відповів Стів.

Джо повернувся до нього.

— Тобто з материка.

— Ні. Ми зафіксували лише завершальну частину траєкторії. Напрямок руху не дає нам точки запуску.

— Для людини, у якої щойно вибило вікна, різниця невелика.

— Для головного штабу вона буде принциповою.

Джо тихо видихнув.

— Отже, ми не знаємо, що це було, не знаємо, звідки воно взялося, і зараз навіть не бачимо, чи летить до нас щось іще.

Ніхто не відповів.

Він кивнув на темне вікно.

— А людям я маю сказати, що ситуація під контролем?

— Ні.

Джо подивився на мене уважніше.

— Не кажіть того, чого ми не знаємо, — продовжив я. — Радар не працює, зв’язок із материком не відновлено, походження об’єкта невідоме. Це не контроль.