І НА СНІГУ ТРОЯНДИ ЗАЦВІЛИ...

І НА СНІГУ ТРОЯНДИ ЗАЦВІЛИ...

Очі б мої не бачили тебе,
І руки б твого стану не торкались…
Так довго сподівався я – мине,
Та серце і душа тебе тримались.
Напевно, янголи красу твою плекали
Струмками райськими те тіло обмивали,
А чи… у пеклі народилась ти, спокусо,
Щоби мене занапастити на землі.
Хіба любов – буває така… грішна,
А руки і вуста – нестерпно ніжні?
Твій погляд, медом змішується з кров’ю
У моїх венах… це ти звеш – любов’ю?
Від тебе б на край світу я тікав,
І… на край світу біг би за тобою!
В чужих обіймах порятунку я шукав,
Бо ти ж не любиш, граєшся зі мною.
Жага без тебе серце й душу обпікає,
Але з тобою – тіло у вогні палає…
Хто ж наділив тебе, скажи, тою красою
Що мов прикутий, іду слідом за тобою?
Не посміхайся й не дивись так чарівливо,
Не обіймай і не торкайся так пестливо…
Не я один – твоєї ласки прагну,
І не один лиш я – боюсь обману.
Торкаюсь шкіри: відчуваю, яка тепла
Ніби не вірю, що жива ти, справжня…
Така близька ти і, водночас, ти – далека.
Мені би йти з тобою вулицями міста,
Забути про буденність, суєту
В останній день… цього жаркого літа,
І не натішитися на твою красу!
… Отак я жив – вже осінь проминула,
Отруту пив із вуст твоїх медових
Все пробачав, ти ж – гралася зі мною…
Ніби й моя, та… інший хтось з тобою.
А я любив жертовно, аж до болю
Ти ж посміхалась, тішилася грою!
Ти – змішувала з кров’ю молоко,
Й любов моя… кривавою ставала…
Торкаючись, питав – моя?
І сам собі відповідав – моя…
Ти ж не зважала на оті слова,
Прощаючись щоранку – цілувала,
І… іншому такому ж, як і я –
Закоханому в тебе до нестями –
По краплі мед у серце додавала і…
Суміш ту – любов’ю називала!
Хіба тобі мене замало?..
Я ж так молився на твою красу!
А ти, спокусо, серця… не віддала
Мабуть, тому, що ти його… не мала!
… Зима настала й холод білосніжний –
Я замерзав, не був такий вже ніжний.
Звабливе тіло твоє – вже не гріло:
Все, що могла в мені – ти вже спалила.
Хай не єдиний я, але… останній –
Так вирішив я, змучений… коханням,
Й тебе, спокусо, сонну-безборонну
На руки взяв і, в тиху ніч зимову
Виніс на двір, де гарно так і біло.
Отямилась ти, дрібно затремтіла
Та… не злякалась, плоті не прикрила:
Стояла босою на сніжнім покривалі,
Ніби й не мерзла… Пошепки: « що далі?»
Дарма ти не боялась, довіряла
Думала: примха це моя, чекала…
Покірно підійшла й обняла,
Я ж не від холоду – від люті затремтів:
«Не діставайся ж ти… нікому» – шепотів,
Й у ніжне тіло, що недавно цілував –
У саме серце гострий ніж загнав!
І скрикнути не встигла ти,
І на снігу троянди зацвіли...
Серед зими – червоні і гарячі
І сльози на очах моїх – дитячі,
Мені так шкода, але… винна ти сама:
Твоя краса – мене занапастила!
Твоя краса – саму тебе… згубила!
… Довго сидів, твої тримаючи долоні,
Й навік заснув, вуста цілуючи… холодні.
 

31.08.2017р.   Ш. Д.