Взаємозалежні. Нащадки Сандрін.

7.1 розділ

Я з сумнівом розглядала свій сценічний образ у дзеркалі.

Мама постаралася на славу. Я мала вигляд маленької ляльки, яку щойно витягли з дорогого подарункового пакування й виставили на полицю милуватися. Чорна сукня з пишною спідницею сиділа ідеально. Відкриті плечі, оздоблений дрібними блискітками корсет, тонка тканина, що м’яко спадала вниз. Волосся великими хвилями обрамляло обличчя, а золотаві відблиски спалахували в пасмах щоразу, коли я повертала голову до світла. Я навіть дозволила собі трохи макіяжу: підкреслила очі, додала губам ніжного кольору.

Якби не шрами…

Вони псували всю картинку. Білі, нерівні сліди на шкірі надто виразно виділялися на тлі чорної сукні. Я намагалася не дивитися на них, але погляд уперто повертався до оголених рук.

У вісімнадцять я ще мала трохи незграбний вигляд, проте вже не скидалася на анорексичку, якою була після пробудження. Тоді від одного погляду на власне тіло хотілося відвернутися. Зараз же я поступово поверталася до нормального життя, набирала вагу, звикала до свого відображення. Навіть почала іноді подобатися собі.

Але шрами залишалися. І разом із ними — пам’ять про тіло, яке я колись не могла впізнати.

Зітхнувши, я натягнула довгі чорні рукавички, обережно розправляючи тканину на зап’ястях. Потім обгорнула шию легкою чорною шаллю. Вона м’яко лягла на плечі, прикриваючи їх і додаючи образу стриманої елегантності. Тепер я могла дивитися на себе без бажання негайно відвернутися.

— Ти чарівна! — захоплено промовила мама, поправляючи пасмо біля мого обличчя. Потім струсила з волосся неіснуючу порошинку й оглянула мене ще раз. 

— Хвилюєшся?

— Трохи.

Це була правда.

Ми закінчували збиратися в жіночій вбиральні на першому поверсі, а батько вже сидів у залі, де прослуховування вже тривало, і попередні учасники один за одним виходили на сцену перед екзаменаційною комісією та публікою. Кожен із них мав свій шанс. Кожен міг виявитися кращим за мене.

Сьогодні серед екзаменаторів був ректор — Лівей. Прізвища я, як на зло, так і не запам’ятала. І саме його присутність не давала мені спокою. Ректор академії від початку її існування. Перевертень, який напевно чув тисячі музикантів. Він міг визначити рівень виконавця за кількома тактами, помітити помилку, яку інші навіть не почули б, і винести вердикт, не витративши на роздуми й хвилини.

А я мала вийти перед ним і довести, що гідна навчатися в його академії.

Телефон завібрував у маминих руках, коли ми піднімалися сходами. Повідомлення від тата:

«Аня виступає через одного учасника, покваптеся».

Я перечитала його раз. Другий. Третій.

Через одного.

Усього два виступи — і моя черга.

Ноги раптом стали чужими, важкими, наче хтось витягнув із них усю силу. Я спробувала вдихнути глибше, але груди стягнуло невидимим обручем. Повітря проходило крізь горло короткими, свистячими порціями. Я сіла просто на підлогу посеред коридору.

Тільки не зараз!

Я ж готувалася. Репетирувала до болю в пальцях, повторювала складні пасажі, доки вони не стали звичними, доводила до автоматизму кожен перехід. Я знала твір від першої ноти до останньої.

Але тепер усі ці знання здавалися безглуздими. У голові вже поставала сцена, перед очима — ряд екзаменаторів, а мої пальці зависали над клавішами, не здатні видати жодного звуку.

А якщо мене не візьмуть?

Думка виявилася нестерпною.

Тоді я не зустрінуся з Крістіаном. Не наближуся до відповідей, яких так довго шукала. Усі зусилля, усі місяці підготовки — усе обернеться нічим. Я не могла дозволити собі провалитися. Надто багато залежало від цього виступу, а контролювати я не могла навіть власне дихання.

— Аню…

Мамин голос долинав наче крізь товщу води. Я бачила, як вона присіла поруч, відчула як та торкнулася мого плеча, але не могла змусити себе підвести голову.

Кров гупала у вухах, заглушаючи всі звуки. Руки мами, стіни, підлога — усе розчинялося в їдкій кислоті паніки. Я дряпала полірований паркет нігтями, наче могла вчепитися за нього й не дозволити собі остаточно розсипатися.

— Аню, подивися на мене. Чуєш? Дихай, люба.

Я намагалася. Чесно намагалася. Але кожен вдих залишався коротким, а серце билося так шалено, що його удари віддавалися в горлі. Я почувалася покинутим кошеням посеред холодної зливи, яке не знало, куди бігти й за чим сховатися.

Раптом чиїсь гарячі долоні підхопили мене під руки й добряче струснули.

Я хитнулася, насилу втрималася на ногах і сперлася об підвіконня. Легкий ляпас по щоці повернув мене до реальності. Не сильний, але цілком достатній, щоб мій кисіль замість мозку нарешті зібрався докупи.

— Подруго, рано панікувати! — бадьоро заявив незнайомий голос. — Від такої милашки я чекаю виняткового звучання! Які пальці! Роулане, ти тільки поглянь!

Я кліпнула.

Що?

Мої руки, які досі не встигла забрати, опинилися в полоні двох пар очей. Один із незнайомців дбайливо тримав мою долоню й заходився розглядати пальці з таким захопленням, наче перед ним лежав рідкісний витвір мистецтва.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше