Розділ 59

На кухні панувала домашня атмосфера. Олег Вікторович щойно заварив усім трав’яний чай. Макс сів за стіл і ковтнув із чашки.

— Ти завжди робив цей чай, як тато.
— Бо це я його навчив! — підморгнув дядько й поставив чашку перед Ліною.

Макс подивився на неї й під столом легенько вщипнув за стегно. Вона невдоволено закотила очі, а потім примружено глянула на нього. Те, що відбулося у ванній кімнаті пів години тому, було ніби їхньою маленькою таємницею.

Олег Вікторович усе помітив і зрозумів. Усміхнувся сам до себе.

— Знаєш, Максе, у чому була твоя проблема? — раптом заговорив він. — Ти підозрював усіх. Навіть мене. А я знав, що точно не хотів тебе вбивати й не полював за твоїми статками. Твій батько залишив мені певну частку, і мені цього вистачало.
— Чому ти мені нічого не сказав, коли тебе відпустили? — запитав племінник.
— Ти знущаєшся? Щоб ти знову боровся зі мною й заважав вийти на справжній слід?
— Але ти поводився дуже підозріло, — сказав Макс, шукаючи собі виправдання.
— А як я мав діяти? Ти ж мені нічого не пояснював і не розповідав. Не підпускав до себе жодної дівчини, а потім раптом почав крутити шашні з двома. Одна — наречена, інша — «родичка»? Це було смішно. Бо я знаю всіх наших родичів. Чи ти забув, що я твій дядько? Потім ця фіктивна угода… Я подумав, що ти остаточно звихнувся, і прийшов, аби залякати Ліну. Я переживав за тебе й за компанію. Якби ти розповів мені все із самого початку, цього б не сталося.
— Вибач, — Корнієнко простягнув йому руку.

Дядько накрив її своєю.

— Та нічого. Ти ж мені як син. Я обіцяв твоєму батькові, що подбаю про тебе. Але те, що ти мене підозрював і не довіряв, було для мене ударом.

Макс опустив голову.

— Коли я вийшов із СІЗО, почав стежити за Ліною, хоча вона постійно сиділа в маєтку з тобою. А от Марка я побачив із твоєю матір’ю. Тут, сам розумієш, усе склалося як два плюс два.
— Дядьку, я навіть не знаю, що було б, якби не ти.
— І коли я побачив, що Марк забирає Ліну з твого маєтку, вирішив із нею поговорити. Непомітно прокрався до її номера. На відміну від тебе, вона мені повірила.

Олег Вікторович осудливо подивився на племінника.

— Я мало не помер, коли подумав, що Ліну вбили. Це вже було занадто.
— Я ж мала тобі помститися після того, як ти вигнав мене зі свого маєтку, не вислухавши жодних пояснень, — дівчина сердито скривилася.

Корнієнко обхопив її голову долонями й притягнув до себе, цілуючи.

— Ну все, я спати.

Дядько все зрозумів без слів і залишив їх удвох.

— То що далі? — Корнієнко подивився їй в очі.
— Не знаю, — загадково промовила вона. — Я готуватимуся до іспитів, бо хочу вступити до медичного й стати хірургинею. А ти — керуватимеш своєю компанією.
— А ми? — він збентежено подивився на неї.
— Час покаже. Я не хочу поспішати. Тепер не хочу, — суворо відповіла вона.