Розділ 57

Корнієнко стояв біля поліцейської машини, у якій сиділа його матір у наручниках.

— Я вб’ю її, — сказав він, однією рукою витираючи сльози, а іншою тримаючи її на прицілі.
— Пане Максиме, опустіть зброю! — вигукнув один з оперативників.

Але спадкоємець нікого не слухав. Уся лють, яка роками накопичувалася в його серці, сьогодні нарешті вийшла назовні.

— Не підходьте! — гаркнув він до всіх присутніх.

Усі відступили. Макс підійшов до машини, відчинив дверцята й приставив пістолет до голови матері.

Жінка перелякано кліпала.

— Синку, опусти зброю! — жалісливо промовила вона.

У відповідь він лише істерично засміявся.

— Це давно потрібно було зробити моєму батькові! — процідив він крізь зуби. — Де документи, які я підписав?!

Жінка кивнула на кишеню. Макс, тримаючи пістолет однією рукою, іншою поліз до її кишені й витягнув складені папери. Кинув їх на землю та розтоптав у багнюці.

— Тепер ти готова померти? — єхидно промовив він.

Жінка втиснулася в сидіння. Смикнула руками, але наручники лише дзенькнули.

— Максе… Я ж твоя матір.

Він сильніше притиснув дуло до її голови.

— Знаю. Ти сьогодні весь час мені про це нагадувала.
— Я не хотіла…
— Чого ти не хотіла?! — його крик змусив її здригнутися. — Грошей? Ти їх хотіла! Моєї смерті? Теж хотіла! А коли стало шкода — вирішила посадити мене за вбивство жінки, яку сама застрелила!
— Але вона жива…

Макс на мить завмер.

— А якби ні?

Жінка відкрила рот, але він не дав їй відповісти.

— Якби вона не підвелася? Що б ти сказала мені тоді? Що любиш, синку?!

Він ударив вільною долонею по даху машини. Матір зіщулилася й заплющила очі.

— Дивись на мене!

Вона повільно розплющила їх.

— Коли ти стріляла, ти дивилася. То й зараз дивись!

По її щоці потекла сльоза.

Макс скривився.

— А ось тепер тобі страшно.
— Будь ласка… — вона ковтнула повітря. — Я все розкажу. Усе підпишу. Тільки прибери пістолет.
— Мені теж треба було тебе просити? Тоді, маленьким? На коліна стати, щоб ти захотіла залишитися?
— Максе…
— Я чекав тебе! — голос зірвався. — Біг до дверей щоразу, коли хтось приїздив. А ти в цей час торгувалася з батьком!

Він витер мокре обличчя рукавом. Пістолет у його руці тремтів.

Матір дивилася на цей дрібний рух, не кліпаючи.

— Пробач мене…
— За що?

Вона розгублено ворухнула губами.

— За все.

Макс коротко засміявся.

— За все… Ти навіть зараз не можеш назвати, що зробила.

Він нахилився ближче.

— Скажи.

Жінка похитала головою.

— Скажи, навіщо ти стріляла в Ліну.
— Я… Ми не могли…
— Без Марка. Ти тримала пістолет. Ти натиснула.

Вона почала часто дихати. Наручники знову дзенькнули: жінка намагалася підняти руки й прикрити голову.

— Я хотіла грошей, — нарешті видихнула вона.

Макс довго дивився на неї.

Потім відступив на пів кроку, але зброї не опустив.

— Ось і все. А стільки було слів про любов.
— Максиме, — пролунав позаду голос дядька.
— Не підходь!

Олег Вікторович зупинився.

— Вона сяде. Не забирай її місце.

Макс стиснув щелепи. Дивився на матір, на її зведені плечі, на руки, якими вона марно намагалася затулитися від нього.

Вона вже не називала його слухняним хлопчиком.

— Ти казала, що матерів не обирають, — промовив він. — Але я можу обрати, чи впускати тебе у своє життя.
— Я більше не прийду, — швидко закивала вона. — Обіцяю. Ти мене більше не побачиш.

Він повільно перевів пістолет із її голови на груди, цілячись просто в серце.

Жінка втиснулася в спинку сидіння, жадібно ковтаючи повітря.

— Максе, я тебе кохаю. Невже ти знову через свою ненависть хочеш втратити мене?

Ліна обійняла його ззаду. Корнієнко стрепенувся, але не зрушив із місця. Вона накрила його руку своєю. Їхні руки зімкнулися на пістолеті.

— Відпусти, — прошепотіла йому на вухо.

Корнієнко ще мить стояв нерухомо, а потім здався й обм’як. Пістолет із його руки забрав дядько. Максим повернувся до дівчини й жадібно поцілував її, ніби цей поцілунок був останнім.

— Максе, зачекай… Знайди мені адвоката. Будь ласка, ти ж можеш… — крикнула йому матір.

Він озирнувся.

Вона замовкла.

Макс зачинив дверцята перед її обличчям. Машина поїхала.

— Тепер розкажіть мені все. Як ви про це дізналися й що спланували? — тихо промовив Корнієнко, звертаючись до дядька й Ліни.