Розділ 50

— Ти знаєш, я передумав, — Макс важко вдихнув. — Я хочу, щоб ти розповів мені все, що знаєш про Ліну й Олесю.

— Хочеш правди? Ну тоді слухай.

Тепер уже усміхнувся лікар.

А Макс виглядав як побитий пес.

— Олеся з тих жінок, які завжди шукають вигоду для себе. Я це розумів. Але не зміг перед нею встояти. Ти ж мене розумієш як чоловік?

— Ні, — прошипів Корнієнко.

— Ця розмова мала статися рано чи пізно.

Геннадій Степанович простягнув руки перед собою і зчепив пальці в замок.

— Олеся стала моєю коханкою. Я віддавав їй легших пацієнтів, виписував премії. Я все розумів, але вона, наче змія, щоразу кусала мене спокусою, коли я намагався їй перечити.

— А Ліна?! — Корнієнко підвівся зі стільця й заходив кабінетом.

— Ліна… Ліна просто дівчина, у якої було більше перспектив у медицині. Через це Олеся її й ненавиділа.

Лікар усе ще посміхався.

Макс зупинився.

— І все?

— Тобі ще розповісти, як Олеся над нею знущалася?

Корнієнко різко повернув голову.

— Ні.

Геннадій Степанович витримав його погляд.

— Мені достатньо.

Макс підійшов до столу — і без попередження заїхав лікарю просто в щелепу.

Геннадій Степанович хитнувся разом зі стільцем і схопився за губу.

Корнієнко вже рушив до дверей, але раптом зупинився.

— Ти щось знаєш про вагітність Олесі?

Сам не розумів, на яку відповідь сподівається.

Лікар підняв голову.

— Вона сказала, що вагітна?

І засміявся, витираючи кров із губи.

— Ти справді після всього, що я тобі розповів, думаєш, що їй варто вірити?

Біля свого авто Корнієнко нарешті дав волю всьому, що стримував.

З усієї сили вдарив ногою по машині.

Ще раз.

Кулак врізався в бокове дзеркало. Пластик хруснув, скло посипалося на асфальт. На кісточках виступила кров.

Макс ударив ще раз.

І ще.

Поки не залишилося сил.

Тоді вперся обома руками в капот і опустив голову.

Перед очима стояла Ліна.

Її «так».

Його «ні».

«Іди збирай речі».

«Від сьогодні ти вільна».

«Назавжди».

Макс заплющив очі.

По щоках потекли сльози.

Люди, які проходили тротуаром, озиралися на чоловіка біля дорогої машини й обходили його стороною.

Корнієнко різко витер обличчя долонею і дістав телефон.

— Ліна ще в готелі?

— Максиме Олександровичу… вона сьогодні вранці виїхала з Марком. Ми далі не стежили. Не було вказівки.

— Я сказав вам стежити!

Макс зірвався на крик.

— Я вам казав не випускати її з поля зору! Йолопи! Знайдіть її!

— Зрозумів.

Він скинув виклик і знайшов у контактах номер Ліни.

Набрав.

«Абонент поза зоною…»

Ще раз.

Те саме.

Тоді Макс набрав Марка.

Гудки.

Ніхто не відповідав.

Ще раз.

І ще.

Макс набирав знову і знову.

На десятий раз у слухавці нарешті почувся знайомий голос.

— О, ти все-таки почав шукати Ліну. А я вже думав, доведеться самому тобі телефонувати.

Макс завмер.

Щось у голосі Марка було не так.

— Дай телефон Ліні. Я хочу з нею поговорити.

— Боюся, Ліна зараз не зможе сказати тобі ні слова.

— Що ти верзеш, йолопе?

— У Ліни кляп у роті й зв'язані руки. Тому вибач, Максиме Олександровичу, вона сьогодні трохи не в формі.

У Макса перехопило подих.

— Слухай сюди!

— Ні. Це ти мене послухай! — голос Марка вмить змінився. — Нам було дуже весело спостерігати за твоєю операцією з фіктивним продажем акцій. Ти ж чекав, що ми кинемося їх рятувати?

Макс мовчав.

Марк засміявся.

— А нам не потрібні були твої акції, Максе. Нам потрібні були твої гроші.

Тиша.

— Ти пішов не тим слідом. Наш Максимка вперше прорахувався.

Корнієнко стиснув телефон так, що побіліли пальці.

— Ми просто зачаїлися й чекали, поки закінчиться строк дії твого доручення.

Макс раптом перестав дихати.

«Ми».

— Ми — це хто?

На тому кінці запала тиша.

А потім Марк тихо засміявся.

— Приїжджай. Ти повинен декого побачити.

— Марку…

— Без охорони. Без зброї. Без поліції на хвості.

— Якщо ти її хоч пальцем…

— Інакше Ліна помре.

Зв'язок обірвався.