Розділ 48

Лікар Корнієнка підніс до носа Олесі ватку з нашатирем. Дівчина скривилася, відвернула голову й нарешті розплющила очі.

— Олесю? Ви мене чуєте?

Вона кілька разів кліпнула, ніби намагаючись зрозуміти, де знаходиться.

— Макс…

Корнієнко нахилився до неї й легенько поплескав по щоці.

— Я тут. Як ти?

Олеся обхопила його за шию руками й притиснулася.

— Я хочу додому. Відвези мене, будь ласка.

— Зараз тебе оглянуть.

— Не треба.

Макс трохи відсторонив її й подивився в обличчя.

— Що означає «не треба»?

— Мені погано, Макс. Я хочу лягти. Просто відвези мене додому.

— Саме тому ми й приїхали до лікаря.

Олеся заплющила очі й знову притулилася головою до його плеча.

— Максиме Олександровичу, — втрутився лікар, — думаю, нам варто перенести обстеження.

Макс перевів на нього погляд.

— Чому?

— Зараз вона надто слабка.

— Вона щойно втратила свідомість. Хіба це не причина провести обстеження саме зараз?

Олеся міцніше стиснула його руку.

— Макс, будь ласка…

Він не відреагував.

— Якщо вагітність під загрозою?

Лікар на мить замислився.

— Ознак гострого стану я зараз не бачу. Тиск знижений, пульс у межах допустимого. Їй потрібні спокій і відпочинок.

— А дитина?

Олеся відкрила очі й подивилася на лікаря.

— Без повного обстеження я нічого вам не скажу.

— Отже, обстежуйте.

— Макс! — Олеся різко підвелася на ліктях і одразу скривилася, схопившись за голову. — Я не можу зараз.

Він мовчки дивився на неї.

— Я нікуди не тікаю, — тихіше додала вона. — Приїдемо через кілька днів. Разом. Я обіцяю.

— Максиме Олександровичу, пару днів справді нічого не змінять, — лікар похитав головою. — А сьогодні краще дати їй відпочити.

Макс ще кілька секунд дивився на Олесю.

— Добре, — сухо відповів він. — Через два дні.

Олеся ледь помітно видихнула.

Макс вивів її на вулицю й допоміг сісти в машину.

— Ти зі мною додому не їдеш? — проскиглила вона.

— Ні. У мене завал у компанії. Сьогодні буду пізно. Відпочивай.

— Макс…

Він зачинив дверцята просто перед її носом.

Олеся від несподіванки відсахнулася.

Макс нахилився до водія через відчинене переднє вікно.

— Додому. І простежте, щоб вона відпочила.

Машина рушила.

Олеся насуплено відвернулася до вікна.

Корнієнко засунув руки в кишені й проводжав автомобіль поглядом, доки той не зник за поворотом.

Телефонний дзвінок повернув його в реальність, де справ і без того було по горло.

— Слухаю.

— Пане Максиме, ми з'ясували, кому пішли ті гроші.

Макс завмер.

— Кому?

— Геннадію Степановичу. Завідувачу відділення, де працювали Ліна й Олеся.

Корнієнко насупився.

— Тому самому лікарю?

— Так.

Макс провів пальцем по краю носа, намагаючись скласти докупи шматки цієї історії.

Ліна.

Олеся.

Гроші.

І тепер ще й лікар.

— А він тут до чого?

— Цього ми поки не знаємо.

Макс кілька секунд мовчав.

— Де він зараз?

— На роботі.

— Не чіпайте його.

— Максиме Олександровичу?

Корнієнко вже рушив до своєї машини.

— Я сам до нього поїду.