Розділ 40

— Сьогодні підписуємо фіктивний договір. А тебе за два тижні так ніхто й не спробував ні викрасти, ні вбити.

Слова Макса прозвучали як вирок.

— І що тепер робити? — запитала Ліна.

Дивно відчувати розпач через те, що на тебе ніхто не напав, подумала вона.

— Грати до кінця. — Корнієнко сів за стіл і налив собі кави. — Чорт, я нічого не розумію! Чому вони досі не проявилися?

Він ударив кулаком по стільниці.

— Тихо, тихо. — Ліна поклала долоню на його руку. Макс одразу накрив її своєю. — Сам подумай: як мене викрасти, якщо я постійно в маєтку? Це було б божевіллям з їхнього боку.

Макс подивився їй в очі.

— Ти розумієш, що може статися сьогодні?

— Розумію.

У Ліни пересохло в роті. І все ж вона почувалася спокійнішою, ніж очікувала.

— Добре. Іди збирайся. За дві години виїжджаємо. У бізнес-центрі все готово: підставні інвестори приїхали, журналісти теж будуть.

— Ого. Яка масштабна вистава.

— Якщо вже грати, то красиво. — Макс підморгнув їй.

Рівно через сто двадцять хвилин  вони сіли в машину. На Ліні, як і минулого разу, був сірий приталений костюм. Гладенько зібране волосся й окуляри надавали їй ділового вигляду.

Дорогою кожен поворот змушував її напружуватися. Макс майже не випускав із рук рації.

— Вбиральні й територію перевірили, — доповів охоронець. — У кав’ярні біля переговорної теж сидять наші люди під виглядом відвідувачів. Бійці КОРДу на місцях.

Що довше Ліна слухала ці звіти, то сильніше тремтіли її руки. А якщо її не встигнуть прикрити? Якщо щось піде не за планом?

— Здається, за нами хвіст, — сказав охоронець, який їхав поруч.

Макс глянув у дзеркало заднього виду.

— Тримайте цю машину під наглядом. Усім бути напоготові.

Охоронці взялися за зброю.

— Ліно, пригнися.

Не чекаючи, поки вона відреагує, Макс притиснув її голову нижче. Ліна незручно вткнулася обличчям у край його піджака.

— Ай!

— Вибач, — прошепотів він і поцілував її у скроню.

Від дотику його гарячих губ вона завмерла.

— Відбій. Машина повернула, — повідомив охоронець.

У холі бізнес-центру все було готове до зустрічі. Спалахували фотоапарати, журналісти записували сюжети. Побачивши Ліну, кілька репортерів рушили до неї із запитаннями про акції.

— Не зараз, — суворо сказав Макс, заступаючи їм дорогу.

У переговорній кімнаті Ліна нарешті змогла вдихнути на повні груди.

— Дихай рівно, — шепнув їй Макс. — Усе під контролем. Під костюмом у тебе бронежилет. А якщо знадобиться, я сам прикрию тебе собою.

Ліна здивовано глянула на нього.

— Максе, ти мене ще більше лякаєш. Якщо я в бронежилеті, навіщо тобі прикривати мене?

Її руки знову затремтіли.

— Просто знай: я не дам тобі померти. Навіть не проси.

Він спробував усміхнутися, та Ліні було не до сміху.

— Скільки в нас часу?

— Десять хвилин.

— Я піду до вбиральні.

Вона підвелася. Макс узяв її за руку.

— Я проведу.

— Та перестань. Навіщо аж така пильність?

— До вбиральні я тебе вже раз проводжав, — нагадав він із усмішкою.

Ліна зайшла всередину й намочила руки холодною водою. Обережно приклала вологі долоні до обличчя, намагаючись не зіпсувати макіяж.

За спиною грюкнули двері.

— Максе, я ще не готова, — сказала вона, не обертаючись.

Підвела очі до дзеркала — і різко розвернулася.

— Ви? Що ви тут робите?

— Так, я. І не дам тобі пустити долю компанії коту під хвіст!

Чоловік кинувся до неї, схопив і затулив їй рота долонею.