Розділ 37

— Де Ліна?! — Корнієнко біг сходами до її кімнати. Охоронці перевіряли кімнату за кімнатою, усі закутки й підвал.

Він мчав коридором, подумки готуючись до сутички. Двері Ліниної кімнати були замкнені зсередини.

— Ліно! — покликав Максим.

За дверима панувала тиша. Він сильно постукав. Жодної відповіді.

— Ліно! Чорт забирай! — Макс загупав у двері кулаком. Поруч уже зібралися охоронці. — Чого стоїте? Вибивайте!

Не чекаючи, поки вони рушать, він сам ударив ногою. Після кількох ударів двері піддалися.

Макс переступив поріг — і в грудях стиснулося. Ліна лежала на ліжку із заплющеними очима й не рухалася.

— Ліно!

Він схопив її за плечі й шарпнув сильніше, ніж хотів.

Дівчина підскочила й закричала. Кілька секунд дивилася на нього широко розплющеними очима, тоді стягнула один навушник.

— Ма-а-акс! — видихнула вона.

— Ти знущаєшся? — Корнієнко й сам ще не встиг збагнути, що сталося.

— Це ти знущаєшся? Я ледь не вмерла! — Ліна притиснула долоню до грудей.

— Спрацювала сигналізація. Я прибіг, гукав тебе, стукав, а ти мовчиш! Що я мав подумати? У мене все життя перед очима промайнуло.

— Я заснула в навушниках.

— Чудово ти контролюєш ситуацію. Заснула в навушниках, — передражнив він її.

— То що сталося?

— Поки нічого. Я просто щойно ледь не дістав серцевий напад, а так усе добре.

У прочинені двері зазирнув охоронець.

— Пане Максиме, усе чисто. Вітром гілку вдарило об вікно, спрацював датчик.

— Добре. Усі вільні, — видихнув Корнієнко.

Охоронці розійшлися. Ліна й Макс залишилися в кімнаті самі.

Ліна ковзнула поглядом по його оголеному торсу. Він прибіг до неї в самих штанях.

— І від чого це я тебе відірвала? — спитала вона з усмішкою.

— Мене відірвала сигналізація, а не ти. — Макс із викликом глянув на неї.

Ліна зручніше вмостилася на ліжку й підперла голову рукою.

— Знаєш, іноді я згадую той день і думаю: навіщо я взяла твій телефон? Наскільки спокійніше мені зараз жилося б, якби можна було повернути час назад…

— Оце так. Шкодує вона! — глузливо мовив Макс. — За одну мить стала власницею мільйонів доларів. Бідолашна.

Він і сам не розумів, чому її слова так зачепили. Адже ця випадкова помилка йому теж була зовсім невигідна.

— І що мені з тих грошей? — засміялася Ліна. — Я все одно витрачаю їх на твої потреби або лише з твого дозволу.

— А ти витрать. Уявімо, що ці мільйони справді твої. Що б ти купила собі?

Ліна заплющила очі, ніби придивлялася до чогось у власній уяві.

— Я б купила… — Вона засміялася й затулила обличчя долонями.

— Кажи. — Макс теж усміхнувся.

— Двометрову цукрову вату, — нарешті зізналася вона й зашарілася.

— Що? Не сумку з останньої колекції, не сукню, не машину — цукрову вату? — Він не стримав сміху. — Нагадай, скільки тобі років?

— Максе, не смійся. Просто в дитинстві ми з мамою ходили до цирку. Вона витрачала всі гроші на квитки, а на вату вже не вистачало. А я так хотіла сидіти й їсти її, як інші діти… Потім приходила додому й уявляла, що маю величезну цукрову вату, аж до стелі. Розумієш? Це була моя перша мрія. І мені чомусь здається: коли вона здійсниться, за нею зможуть здійснитися й інші.

— Цікава теорія.

— Тобі, мабуть, важко зрозуміти. Твої бажання, напевно, виконувалися одразу.

— Не зовсім. — Макс на мить замовк. — Але знаєш що? Можливо, ти маєш рацію. Треба дати іншим твоїм мріям шанс.

Він підвівся й попрямував до дверей.

— І все? Ти куди? — Ліна провела його поглядом. Він сам завів відверту розмову, а тепер раптом ішов.

Макс зупинився на порозі.

— До завтра. До здійснення мрій.

— Що ти задумав?

— Сюрприз. Добраніч. Солодка Ліно. 

Він зачинив за собою двері, а вона ще кілька секунд дивилася на них, не певна, чи їй почулося.