Розділ 5

Ліна набрала повні груди повітря. Життя завжди здавалося їй несправедливим, але сьогодні складалося враження, що сама доля почала зухвало над нею насміхатися.

Дівчина подумала: якщо вона не почне відстоювати себе саме зараз, у такий надважливий момент, коли перед нею може відкритися небувала перспектива, то просто проковтне цю насмішку — і втратить щось цінне назавжди.

— Це я, а не Олеся, врятувала Максима! — викрикнула вона.

Усі одразу прикипіли до неї поглядами. Люди Максима прискіпливо оглянули Ліну з голови до ніг.

Геннадій Степанович істерично розсміявся.

— Не звертайте уваги, це наша новенька. Вона тієї ночі теж була на чергуванні й думає, що заслуговує на винагороду. Хоча насправді — абсолютна невдаха. І сьогодні вона звільнена через те, що ледь не вбила Максима через своє зухвальство.

Ліна ледь не задихнулася від обурення. Її обличчя багряніло від сорому й бруду, який щойно вилив на неї  Геннадій Степанович. Дівчина хутко вибігла з кабінету, прикриваючи сльози руками. Свій найголовніший екзамен Ліна провалила.

Вона й уявити не могла, що люди можуть бути настільки брехливими й підлими.

Це кінець.

Я жалюгідна невдаха.

Ліна ковтала сльози в ординаторській, не маючи сил зібратися й гідно залишити стіни цієї лікарні, на яку покладала такі великі надії.

Механічно полізла в кишеню й дістала свій телефон.

Хотілося зателефонувати мамі. Запитати поради. Почути її голос. Та й просто по-дитячому пожалітися на все, що сьогодні звалилося на неї.

Вона подивилася на розбитий екран — і знову заридала.

Новенький телефон — зламаний, як і її кар’єра. Як і вона. 

Дівчина  витерла сльози, але вони вперто продовжували котитися по щоках.

Їй так хотілося додому.

Хотілося почути мамине:

«Доню, ти як?»

Ліна знову подивилася на свій телефон.

Майже добу вона була без зв’язку. Мама напевно вже сходила з розуму від хвилювання.

Ліна могла попросити телефон у когось із колег. Але після того, що щойно сталося, їй зовсім не хотілося ні з ким говорити й тим більше розповідати, чому вона плаче. Хотілося лише почути маму. 

І тут дівчина згадала про телефон Максима. Він спить після операції, йому нічого не треба пояснювати. Вона просто поговорить із мамою  — і все. Максим  навіть не здогадається. 

Ліна вагалася лише секунду.

Я лише подзвоню мамі. Лише подзвоню — і поверну.

Дівчина хутко вийшла в коридор.

Двері в палату Максима були привідчинені, а коридор — порожній.

Вона тихенько зайшла всередину.

Насправді Ліна хотіла попрощатися з Максимом. Востаннє поглянути на його обличчя, на ті чарівні чорні вії, які час від часу здригалися від страшних снів.

Вона підійшла до його ліжка невпевненими кроками. Максим спав.

А на тумбочці лежав його телефон. Ліна поглянула на нього й знову відчула, як до горла підступає клубок.

Мама…

Їй потрібно було хоча б кілька хвилин поговорити з нею. Розповісти про останні події свого життя. Почути рідний голос. І найголовніше — дати знати, що з нею все гаразд.

Вона обережно взяла телефон. Ліна пам’ятала номер мами напам’ять.

Розблокувавши пристрій відбитком пальця Максима, вона швидко почала набирати знайомі цифри. Та раптом тишу палати порушив вхідний відеодзвінок на мобільному сплячого спадкоємця. Ліна машинально прийняла виклик.

На екрані з’явилося серйозне обличчя незнайомого чоловіка.

— Вітаю. Я особистий нотаріус Максима Корнієнка. Ви, я так розумію, його уповноважена особа?

Ліна від страху кивнула головою.

— Чудово! Тоді перейдемо до процедури. Назвіть ваше прізвище, ім’я, по батькові…