Розділ 1.

— Мене сьогодні точно звільнять, — сказала Ліна, підіймаючи свій телефон із калюжі та витираючи брудні коліна. Впала вона феєрично. 

На екрані красувалася глибока тріщина. Розбите скло  відбивало сумне і водночас ніжне обличчя Ліни. Тоді вона ще не знала, який злий жарт зіграє з нею цей зламаний телефон. Після того, що на неї чекало, проблеми на роботі здалися б їй раєм. 

— Чорт! — вигукнула дівчина дивлячись на екран. — Щось сьогодні точно має статися, — прошепотіла вона сама до себе, піднімаючись сходами до ординаторської.

— Ліно!!! До мене в кабінет, хутко! — прокричав Степан Геннадійович, завідувач хірургічного відділення.

Самозакоханий і меркантильний тип. Але що робити, якщо вона його підлегла?

— Слухаю вас, — тихо сказала Ліна, опустивши голову.

— Сьогодні твоя остання робоча зміна, — сухо промовив він.

— Але… чому?

А я це відчувала. Я так і знала.

— Ми тебе тягнули як могли, але вчорашня твоя помилка стала останньою краплею. Ти переплутала ін'єкції для важкохворого.

— Переплутала? — Ліна здивовано округлила очі. — Але це була не я…

— Годі пустих балачок. Після сьогоднішньої зміни я прийму остаточне рішення, що з тобою робити. Це твій останній шанс.

— Але це була не моя помилка!

— Не намагайся знову перекласти всю відповідальність на Олесю, — гаркнув Геннадій Степанович і виштовхнув Ліну з кабінету.

— Будь ласка, дайте мені останній шанс. Я все виправлю. 

Сльози побігли тонкими смужками по її щоках.

— Пішла геть звідси! — Геннадій Степанович знову штовхнув її, тож дівчина не втрималася й упала просто в коридорі.

І наштовхнулася на Олесю, яка навіть не приховувала що все підслуховувала під дверима кабінету завідувача.

— Ну що, Ліно? Останній робочий день я тобі гарантую, — насміхаючись, сказала вона.

Ліна, ще не встигла нічого відповісти. Раптом почула страшний гуркіт в коридорі. 

— Дівчино! З дороги!

Вона різко обернулась. 

Просто на неї мчав медичний транспортний візок. Поруч бігла бригада швидкої. 

Ліна ледве встигла відскочити. 

На візку лежав молодий чоловік із закривавленим обличчям.

— Хлопець потрапив у ДТП на трасі поруч. Хто він — невідомо, — сказала санітарка, проходячи повз.

Ліна ще раз поглянула на хлопця.

Його довгі, чорні вії безжиттєво зімкнулись не повіках. Ліва скроня була в крові. Схоже на черепно-мозкову травму.

Гарний. Дуже гарний.

Важко дивитися на красу, яка от-от покине життя, — подумала вона.

Геннадій Степанович підійшов і пощупав пульс.

— Він не жилець до ранку! — буркнув. — Відвезіть цього волоцюгу в третю палату, до приречених. Я підійду згодом.

Ліна рішуче попрямувала до медичного складу із ліками.

— Ну ні. Не сьогодні, Геннадію Степановичу. Я покажу вам усім, хто насправді найкращий медик у цьому відділенні. А вирішувати, кому вмирати, а кому ні, цього разу я вам не дозволю.

Дівчина непомітно поклала шприц собі в кишеню і обережно зайшла до третьої палати. Вона добре розуміла ослухатись завідувача відділення, це  підписати собі смертний вирок. Особливо сьогодні, коли її робота в лікарні висить на волоску.