***

А в іншому Бугайському трикутнику, який виключно знаходиться у середині цієї хати, відбувається своя історія.

Іноді з’являється думка, що ми всі якоюсь мірою живемо у такому трикутнику і щоб з нього вийти — потрібно наважитися змінити щось у своєму житті.

— Ні, що ви робите? Як тільки вийду я звідси, то всіх вас запроторю у цей трикутник! — бабка Устина свариться та намагається відчинити двері. — Ти ба що вигадали!

— Устино, це марно, — старий погладив дружину по плечі.

— Але як? — розгублено мовила жінка. Сіла на стілець, який стояв поблизу.

— Ось так, Устино, ми постійно відправляли інших у цей трикутник для пошуку їхніх цінностей, а сьогодні й самі втрапили у цю халепу. Життя є бумерангом, який б'є кожного, хто не правильно йде по ньому, — дід Левко сідає на сусідній стілець.

Мирон і Юля не можуть зрозуміти, що насправді відбулося. Якісь вони розгублені.

— Ну годі вже. Я зараз спробую їх відчинити. Це просто клямку защемило. Зараз усе буде! — запевняє чоловік.

Мирон так, як і хлопці зовні, штовхає двері, але вони не піддаються вазі дій. Непорушно стоять. Щось загуло на даху та почулося дике вовче виття.

— Що це? — перелякано вигукнула Юля та вчепилася в руку Мирона.

— Не знаю. Ось і телефони не працюють, — чоловік глянув на свій пристрій, а потім на пристрій дружини.

— Тут нічого не працює. Ми зможемо вийти звідси, коли розберемося із нашими неусвідомленими проблемами, — дід Левко промовив двояко.

Нізвідки подув вітер і згасла лампадка, яка освітлювала невеличку кімнатку у хатинці, яка уже добряче вросла у землю і згасає, як та свічка, що прагне відібрати чуже життя.

— Що сталося? Мені страшно, — Юля вчепилася у руку чоловіка.

— Все буде добре, — Мирон погладив дружину по голові.

— Ось і прийшов час запалити останню свічку із Бугайського трикутника наших предків, — приречено мовила старенька та витягнула із кишені свічу та протягнула Левкові. Не зрозуміло як, але уже за пару секунд предмет палає дивними оранжево-блакитними кольорами.

— Що це за свічка? — Мирон запитує.

— Це наша таємниця цього місця. У нас була скриня, у якій зберігалися ці свічки. Вона он там розташована, — дід вказав на кут із права, де стоїть дерев'яна вирізьблена різними візерунками велика скриня.

— І що значить ця свічка? Чому вона така маленька? — Юля трохи зібрала думки до купи та наважилася запитати.

— Це свічка життя. Поки вона горить, доти ми всі маємо шанс звідси вибратися, але тільки згасне — то залишимося тут назавжди. Тут немає відчуття часу для нас, але поза цим трикутником можуть пройти роки.

— То швидше розберімося із нашими думками та визначмо, що робимо не так. Свічка горить дуже швидко, тому думайте швидше, — дідусь Левко квапить гостей.

— Як назавжди? У нас же діти? — жахнувся Мирон.

— То ти ж не думав про дітей, коли випивав, а тепер діти потрібні стали? — уїдливо мовила Юля. Жінка розуміє, що тепер потрібно промовити в голос усі думки, які багато років тримає у собі.

— Юлю, я завдяки цій подорожі зрозумів, що для мене є важливим. Дякую, що ти дала мені можливість зрозуміти свою провину. Я обіцяю тобі, що більше ніколи не буду пити алкоголь. Я обіцяю тобі, що буду хорошим батьком для наших дітей, а для тебе стану ідеальним чоловіком, — Мирон сів на підлогу біля дружини, яка безпорадно вмостилася туди, коли дід запалював свічу правди.

— Ти знаєш, Мироне, мені б хотілося вірити у твої зізнання, твої обіцянки й покаяння, але я не можу. Ідеальних людей не буває, але ми створюємо ідеальні ілюзії й живемо у них, тільки час від часу вони дають нам нищівний ляпас по обличчю. Пробач, але цього разу я обираю себе. Я завжди обирала інших, у нашому випадку тебе. Я не обирала кращого життя у спокої, мирі та злагоді для наших дітей, а безпосередньо і необдумано обирала тебе. Я обирала статус бути жертвою і робила нещасними наших дітей, але цього разу кажу тобі СТОП. Я обираю себе. І відтепер буде завжди так. Я вирішила для себе. Я обіцяю тобі, коли ми приїдемо із цієї подорожі і якщо ти хоч раз вип'єш алкоголь, то я від тебе піду назавжди. Я клянуся, що зроблю це. Втомилася боротися, втомилася умовляти дітей потерпіти та обіцяти собі і їм, що ти змінишся й одного разу ми будемо щасливими. Хоч насправді це одного разу може і не настати. Тому від нині й нав`іки та навік`и я обираю себе. Я піду назавжди із твого життя. Не буду істерити, плакати, вмовляти, повідомляти своє рішення, я просто заберу дітей і ми назавжди підемо із твого життя. Тому що цього разу я обираю СЕБЕ, — Юля змогла сказати свою правду і вирішені та зважені всі за і проти. Вона вивільнила свої думки на зовні й тепер стала ще впевненішою у своїх рішення та діях.

Мирон ошелешений таким зізнанням. А ще більше непокорою своєї покірної дружини, яка завжди поряд, яка підтримує, коли добре і коли зле. Вона завжди поряд. Розуміє, що завдав багато болю своїй родині й чи не вперше за довгий час зрозумів, що його життя, його всесвіт — це його сім'я. З Миронових очей спустилася солона сльоза, позаяк плакати це нормально, а іноді навіть потрібно: — Пробач мені, Юлю. Я все зрозумів... Обіцяю тобі... Обіцяю... — цілує руки дружині, обіймає. — Я обіцяю, що тобі більше ніколи не прийдеться обирати між тим, щоб піти й — щоб залишитися. Я зроблю усе, щоб ти залишилася. Обіцяю.