ІІІ. Бугайський трикутник.

Ось уже автобус «Мальва» зупинився майже серед поля та із нього, як із «Рукавички» витрясаються туристи. Добре, що уже час до вечора підходить, то липнева спека почала спадати. Сонечко налаштувалося йти за обрій.

— Що ми тут не бачили? — буркнула одна із жіночок. — Поле й болото, та й годі.

— Ой, не кажи, не кажи. Кажуть, що тут аномалії різні відбуваються. Техніка перестає працювати й чутно голоси невідомі та написи на стінах, які благають про допомогу, — парубок зауважив на бурмотання жінки.

— Весело розважимося. Тут люди зникають. Бугайський трикутник — це вам не іграшки. Дивіться, бо як потрапите у нього, то вже й не виберетеся, — наводить страх ще один юнак.

Мирон не цікавиться більше веселощами, скоріше навпаки, намагається їх зрозуміти, адже увесь час після вечері у Болотяного намагається зрозуміти чи було це правдою, чи просто — вигадка його уяви. Тільки й каплі алкоголю від тоді не наважився взяти. Як тільки бачить питво, так відразу перед очима постає образ утоплених і їхні чарки із темною кров'ю.

Чоловіка не впізнати: мовчазний, замислений, наполоханий. Постійно тримає свою Юлю за руку, ніби вона от-от його залишить назавжди.

— Ну от ми й прибули до ще однієї туристичної локації, яка має неперевершену назву «Бугайський трикутник», — почувся голос гіда. — Ми прибули у невеликий хутір Мала Бугайка на Сумщині. Через аномальні явища залишилася всього одна родина, яка радо прийме нас усіх, але не всі зможуть переночувати у помешканні стареньких, тому окрім кемпінгу нам складно щось запропонувати, але вечерею нас бабуся Устина пригостить.

— І що на всіх вистачить вечері? — хтось із присутніх пожартував не дуже вдало.

— Ще і як вистачить. У цьому не сумнівайтеся, після цієї місцини всі інші здаватимуться казкою. Я вам це обіцяю, — почули позаду голос старенької, якій уже після цього питання не дуже сподобалися нинішні туристи.

Перед подорожувальниками постало дві постаті. Це єдині жителі цього поселення. Бабуся Устина має на вигляд років вісімдесят і дідусь Левко такого ж поважного віку. Одягнені у старенький одяг, який пахне травами, болотом та невідомістю. Сиве волосся, зморщене обличчя від часу, а руки від роботи — вказують на нелегку долю та важку життєву дорогу пройдену разом. Темні карі очі наповнені сірістю, спогадами та якоюсь химерною таємничістю змушують остерігатися.

— Ну, що ти, Устино, вони пожартували, — голос чоловічий старечий пролунав звідти ж.

— Гаразд. Ми із дідусем Левком до ваших послуг. Ходімо, покажу усе тут. Але спочатку у провідника запишіться, хто і де має ночувати. Ми зачекаємо, — розпорядилася бабуся.

Після цих слів розпочали формувати чергу та уже записані порозміщалися у наметовому містечку. Більше не наважувалися запитувати й розпитувати про дивні факти цієї місцини.

Попоївши як слів туристи вмостилися біля вогнища, щоб послухати оповідки баби Устини та діда Левка про тутешні пригоди.

А ті з радістю розповідають бувальщину.

— А скажіть, буль ласка, як усе розпочалося? — Юлю зацікавила ця історія.

— От так і розпочалося. Спочатку було велике село, але як тільки духи сюди занадилися, то так і стало все трагічно. У ночі чутно тупіт на стелі, крики, голоси голосні. Ті злі духи багато пакостей робили ще з давніх-прадавніх часів і до сьогодні. От бувало так, що працюють трактористи на полі й наче все добре, а як тільки заїдуть у наші краї, то й техніка ламається, або якесь лихо їх поведе, що опиняються зі своїм трактором на краю урвища у яру. Страшно як, — розповідає дід Левко.

— Та це ж все нічого. Якби не почали люди зникати у цих місцях. А по ночах чутно голоси та моління про допомогу та таке, що аж до кісточок пронизує, а зранку стіни благальними написами розписані. Страшно, що аж, — наводить баба Устина ще більшого жаху на туристів.

— То чому ж ви тут і ще нікуди не поїхали? Все ж село виїхало? — із насмішкою запитав Мирон.

— Бо ми секрет цього місця знаємо. От і служимо тут його охоронцями, — бабусю починають дратувати такі запитання.

— Я от поки їхав сюди, то багато прочитав про це місце і тепер нічого дивного тут не бачу, — Мирон хоч і тверезий, але якийсь трохи роздратований і скептично ставиться до цього місця. Мабуть, озеро і зала замку не переконала його в тому, що чари існують, або емоційна нестабільність проявляється таким чином, адже позбутися згубної звички не так уже й просто, як здається неозброєним оком.

— Ну і що ж ти прочитав? — уїдливо запитує Левко.

— Що ці всі аномалії спричинені магнітними полями, тому й техніка тут відмовляється працювати, а всі крики, які чутно — це тільки вияв творчої уяви кожного, хто має феєричні відчуття у голові та переносить їх на тіло. Таким чином, утворюються імпульси, що призводять до галюцинацій, видінь і всього тому подібного. До речі, усім любителям обговорювати халепу, яка сталася зі мною на озері Хропотова, скажу вам так! Я перепив, тому через те ледь не потонув і нічого страшного не трапилося. А зараз не вживаю алкоголь, бо всім дуже цікаво чому, тому я розкажу, через те, що через нього ледь Богові душу не віддав. Тому і зав'язав. Зрозуміло! Більше попрошу не лізти до мене із різними запитаннями. І в паранормальні явища я не вірю. Крапка! — роздратований, бо ще й досі обговорюють його історію з утопленням та приписують різні химерні явища, хоч, насправді Мирон добре пам'ятає, що тоді трапилося, але ж не буде він такі нісенітниці розповідати нікому, уже краще нападати першим, аніж захищатися від всіляких розмов.