***

****

Ось уже пізня вечеря чатує усіх присутніх, віщуючи ейфорію від вигадок легендарних історій, а можливо й бувальщини, тільки кожному з нас вірити чи то правда, чи нісенітниця людських, а може й не людських язиків.

Мирон та Юля піднялися крутими кам'яними сходами на третій поверх, де вечеря уже у повному розпалі, а легенди ллються піснею у вуха своїх слухачів. Притулилися неподалік вікна, яке відбиває дворові вогні від смолоскипів, які променями через велетенські віконниці просочують своє сяйво до великої Лицарської зали. У середині зали, напротивагу смолоскипам, жевріють на підсвічниках свічки, які роблять ще химернішою не дуже освітлену залу. Розглядають меблі стилю бароко та жовті від свічкового вогника обличчя туристів.

— О! Мироне! Друже! Ти теж тут? — озвався молодий чоловік років тридцяти, який тільки-но увійшов до зали. — Я тебе не бачив із того вечора твоєї пригоди на озері Хропотова. Ти як?

— Я добре. Як бачиш. Так, ми з дружиною вирішили побути наодинці, тому не з'являлися серед натовпу, тому й не бачилися, — якось недолуго виправдався Мирон перед товаришем, з яким зайшов у суперечку, що зможе поплавати в озері й з ним нічого не трапиться.

— Привіт, Станіславе! Ти щось хочеш нам розповісти? Де інші твої друзі? Коли було потрібно допомогти, то тебе й слід простиг, а зараз, що не вистачає друга по чарці? — Юля втрутилася у розмову і сказала все, що не зміг вимовити Мирон.

— Я, а що я? Теж злякався. Друзі після подій на озері покинули замір подорожувати далі. То що вип'ємо й забудемо старі негаразди? — пропонує примирення Станіслав.

— Ні. Я уже не п'ю, — Мирон рішуче відмовився від пропозиції.

— Як не п'єш? Що вечеря у Водяного — це правда? — здивований чоловік глузливо запитує.

— Іди куди йшов, Станіславе! Ми тут якось без тебе розберемося, — буркнула уже сердито Юля.

— Гаразд, не хочеш, то як хочеш, — чоловік намірився йти, але не відійшов і метра, як до зали вбіг невисокий, але пухкенький чолов'яга, який на вигляд має років сорок. Він ошелешено підбіг до столу та почав наминати все, що бачив перед собою.

— Що це за диво? — жінка витріщилася ошелешено розглядає незграбного гостя.

— Це, Юлічко, порода свиней людиноподібних уже називається, бо люди не мають дозволяти собі такої поведінки, — Миронові теж не дуже приємно бачити таке нахабство, але ще нещодавно він і сам поводився не краще, коли випивав зайву чарчину.

— Потрібно запропонувати чарчину цьому бідоласі, бо, не дай Боже, з'їсть всю вечерю, тоді ж туристи залишаться голодними, — Станіслав уже мріяв випити хоч з кимось.

І тут цей ненажерливий пан сказав, що його звуть Микола Буханець та розпочав розповідати історію зустрічі із привидом Марії. Спочатку, звичайно Мирон не вірив у розповіді чоловіка, але й стверджувати, що це брехня теж немає права, адже нещодавно пережив і сам вечерю у Водяного.

Юля теж не може розмежувати, що є правдою, а що брехнею, оскільки уже багато наслухалася про те, що у Тараканівській фортеці живуть надлюди, які є охоронцями секретної зброї; що на Галявину Громовище прилітають прибульці та вона притягує блискавки; а Лиса гора у Києві є неабияким ідеальним місцем для відьомського шабашу – це своєрідне царство відьом у якому можна здобути як допомогу, так і смерть; що Вінницька психіатрична лікарня, закодувала у собі моторошні секрети страшних лікарів, які проводять досліди, й там живуть привиди цих же знедолених пацієнтів. Усе це вона пізнала від туристів під час подорожі від однієї місцини до іншої.

— Чого ми тільки тут не бачили, ото привид Марії — це зовсім не страшна річ, — Станіслав відповів на розповідь пухкенького чолов'яги, але на його слова ніхто й знаку не подав, бо всі були ошелешені історією Миколи про примару Марії, яка хоче помсти та закрила його у своїх апартаментах і морила голодом. Ось уже й Миколі приділили почесне місце за столом, щоб він зміг попоїсти досита та розповісти, що ж із ним робила Марія та як він зміг вибратися із її привидяних обіймів.

— Оце дивина. Хіба таке можливо? — почувся голос одного із гостей. — Я от побував у Тернопільському будинку примар, де їх аж кишить, і на Кладовище з вампірами в Івано-Франківську я був минулого року, а Луцький замок відвідував ще два роки тому, де проживає привид Оксани, яка шукає цінну для себе річ. Тільки де б я не був, а жодного разу і не зміг побачити чогось по-справжньому містичного.

— Ти от не зміг, а цей чоловік побачив і не тільки побачив, а сам привид Марії його ув’язнив. Страх який пережив, бідненький, — зауважила жінка, яка стоїть поряд чоловіка, який щойно висловився.

Тільки-но Микола розгулявся у своїх історіях про Марію і гості ще не встигли до кінця подумати, що із цього є правда, а що ні, як двері зали різко відчинилися і на порозі з'явилася жінка.

Обличчя розжарене від гніву, з очей ніби летять іскри, одягнена у довгу нічну сорочку із великим розрізом на грудях та канделябром зі свічками у руці. Від появи такої гості, яка й справді шукає свого ув’язненого, що порушив режим харчування і за це має заплатити дорогу ціну, туристи кинулися бігти у різні сторони.

Гості розбігалися хто куди, аби тільки привид шістнадцятирічної Марії не подушив їх. От і Мирон із Юлею теж заховалися під меблі, які розташовані неподалік дверей. Як виявилося між стіною і диваном досить таки хороша схованка. Чоловік перелякався добряче, але розуміє, що Юля, яка й справді вірить у привидів, злякалася набагато більше, тому з обіймів її не випустить, будь там що. Якщо вже вмирати, то він перший.