ІІ. Підгорецький замок.

Цього разу тур їх повів до славетного Підгорецького замку, який славиться своїми історіями про нещасну Марію, яку задушив Вацлав Жевуський. Люди кажуть, що власник помістя задушив свою кохану шістнадцятирічну дружину і тепер вона прагне помсти, оскільки її душа не можу умиротворитися.

Замок у стилі бароко височіє тінню над терасами трьома поверхами у височінь. На терасах розпочалася вечеря і скрипалі розважають гостей спокійною музикою. Ніщо немає жодного натяку ні на яких привидів.

— Скажи красиво? Правда ж? — Юля із захватом промовила до чоловіка.

— Так, нічого така будівля. Сподіваюся цього разу ми обійдемося без пригод, — Мирон розглядає із вікна автобуса замок.

— Я теж на це надіюся. Якщо ти не... — жінка не встигла договорити.

— Я ні. Уже не буду. Я дав собі слово, — чоловік запевняє.

— Сподіваюся, — мовила ледь чутно та втупилася у вікно.

Не пройшло й декілька хвилин від того часу, як хлопчина років двадцяти, який виконує роботу гіда, оголосив про прибуття до нового місця туру, автобус «Мальва» зупинився і з нього повиходили туристи один за одним. Після реєстрації у номерах кожен займався своїми справами: хтось залишився відпочити в апартаментах, хтось пішов облюбовувати лавки із різними сувенірами, які туристи купують для згадки про пам'ятні дати зі свого людського життя, а хтось уже приєднався до вечері. Попри те, що подорожувальники розбрелися по всій тутешній окрузі, кожен знає, що цього вечора на них чекає пізня вечеря у Лицарській залі, яка знаходиться на третьому поверсі Підгорецького замку.

Зареєструвавшись, Мирон і Юля вирішили відпочити у своїй кімнаті й прийти уже безпосередньо на пізню вечерю у Лицарську залу.

Кімната дуже велика, своїм виглядом схожа на величезну залу, але нічого, можливо у ті часи людям подобалося жити у таких величезних хоромах і при цьому майже не мати ніяких меблів. Цій парі пощастило отримати велику світлицю для ночівлі, бо декому із туристів дісталися навіть маленькі покої, які мають розмір комірчини.

— Мабуть, тут холодно, бо все тепло підіймається до стелі, — зауважив Мирон, ніби сам до себе.

— Так, мені тут теж сіро і якось незвично холодно, — Юля погоджується із думкою чоловіка.

— Можливо це привид Марії відвідує кожного гостя у цьому помешканні? — звично жартує Мирон.

— Ну, ти чого. Не лякай мене так. Я боюся, — дружина не дуже радіє таким веселощам коханого.

— Пробач, більше не буду. Іди до мене. Обійму тебе, щоб не було страшно, — пригортає свою Юлю до себе. — Як добре. Що ти у мене є. Ти знаєш, Юлічко, ця подорож допомогла розставити свої життєві пріоритети. Я зрозумів, що для мене є по-справжньому важливим.

Жінка нічого не відповіла на таке розчулення чоловіка, лише пригорнулася ближче. Намагається запам’ятати ці моменти якнайдовше, адже через декілька днів знов настане буденність, яка з’їла не одне щасливе і не буде щасливе родинне щастя. Що ж життя все розмістить на свої місця і якщо воно твоє, то навряд чи ти зможеш цього позбутися, але якщо все ж дороги із якихось причин розбіглися, то це значить, що воно ніколи не було твоїм.