***

***

— Ну що ж, Мироне, ти дуже хотів потрапити до мене на звану вечерю? От я тебе й запросив. Ти такий хвалько, що ще таких потрібно пошукати, — невідома химерна бридка істота сидить на камені за довгим столом із такого ж каменю та чекає на свою трапезу.

— Я, а що я! Я хотів просто покупатися в озері, — перелякано белькоче чоловік.

— Ну що ж, якщо ти прийшов і так просився повечеряти зі мною, то прошу сідати, — вказує істота на ще один камінь, ось тут сідай близько, бо сьогодні чимало народу збереться. Після цих слів гігантські страхітливі риби із довгими вусами та великим ротом притягнули камні-стільці розмістили їх вздовж вигаданого столу.

Один тільки слизький та відразливий вигляд риб та їхнього господаря викликає відразу, а не те, що їсти із ними за одним столом. Мирон стоїть осторонь, але все ж Водяний вирішив не терпіти такого зволікання, тому велика рибина за його наказом штовхнула чоловіка до вказаного місця. Мирон хотів щось зауважити, але господар не дав шансу цього зробити.

— Я чув, що ти любиш випити й повеселитися. Ти душа компанії, от і повеселиш нас, — на його стіл подали тарілку із жахливою живою жижею, яка кишить черв'яками й нестерпно смердить.

Не встиг Мирон і оком моргнути, як на столі з’явилося багато харчу із подібною їжею. А посеред столу розмістили великий графин із темно-червоною рідиною.

— Це наш основний напій, — промовив Водяний, зрозумівши, на чому зупинив погляд чоловік. — Тобі має сподобатися.

— А що це? — не дуже впевнено запитав гість.

— Кров пияк, які утонули у цих водах. Неабияка смакота, — пояснив господар, а потім почав припрошувати нових гостей до свого застілля.

Мирон повернув голову, де нещодавно розмістили камні-стільці, і побачив, що на них сидять гидкі створіння, які нещодавно були людьми. Зараз їхні тіла майже розклалися, шматки гнилі у деяких частинах тіла відірвані, а звідти видно живих опаришів, які поїдають їхню плоть. Видовище не із приємних.

— Гості дорогі! Пригощайтеся, не цурайтеся! Сьогодні ваш останній день мук та ув'язнення. Ви будете вільні. Не забувайте випити оковитої, яка уже розлита по ваших чарках. До речі, у нас новий гість, тож вип'ємо за його здоров'я! — Водяний підняв чарку і всі інші зробили теж саме.

Мирон не рішуче подивився на уже наповнену чарчину тією самою кров'ю утоплених. Мало не знудило, але усі чекають, щоб він перший випив свою порцію.

— Я...я...я не можу, — трясучими руками взяв посудину у руки. Позаду нього плаває рибина у людський зріст та намірена його проковтнули за першої нагоди.

— То ж там ти пити можеш! Знецінювати та знущатися з тих, хто з тобою у радості й в горі, хто не покинув тебе у найскрутніші часи, хто несе важкий свій хрест живучи з тобою, — осудливим тоном говорить Водяний.

— Я... я більше не буду. Клянуся, що не буду, — швидко булькоче чоловік.

— Так-так, вони всі те ж саме говорили, а потім випили й ось вони тут. Панове! Ви можете частуватися, а ми з Мироном трохи пізніше. У нас розмова є, — після цих слів господаря, утоплені уже не звертали увагу ні на що, а наминають свою черв'якату їжу. Та весело регочуть, спілкуючись між собою.

— Я виправлюся. Усе зроблю як потрібно. Дайте мені ще один шанс. Я не хочу бути такими як вони, — вказує на утоплених.

— Вони теж свого часу так просилися, але я істота добра, тому дам тобі лише один шанс. Але пам’ятай, як тільки ти вип'єш алкоголь, то відразу захлинешся і потрапиш на званий вечір, а потім у в’язницю на відпрацювання, бо кожен шанс, який я даю, має бути відпрацьований у разі програшу. У нас із тобою буде своєрідна гра і якщо ти програєш, то будеш моїм рабом. Зрозумів? — спокійно та виважено говорить Водяний.

— Так-так-так! Я все зрозумів, — мовив перелякано Мирон, але господар його уже не слухає, бо вибору іншого немає у тих, хто втрапив сюди.

— Дякую, що завітали до мене на вечерю, а тепер час вечеряти рибам! — після цих слів утоплені істоти переглянулися, але було вже пізно, бо гігантські істоти накинулися на них та почали відривати по шматках частини мертвих та проковтували їх. Через декілька хвилин це дійство зникло так швидко як і почалося. Риби попливли у невідомому напрямку, а Водяний залишився разом із Мироном на своїх місцях.

— Ти вільний, але ненадовго. Усе залежить від тебе та твого бажання жити. І пам'ятай, усе в цьому світі взаємопов'язано, оскільки ти чим більше віддаєш, тим більше до тебе повертається, — після цих слів Мирон нічого більше не пам'ятає, тільки те, що якось винирнув із води та насилу дістався до берега, хоч був занурений тільки по пояс.

На березі чоловіка уже підхопили туристи та намагалися надати якусь допомогу, але нічого смертельного з ним не трапилося, тому більшість подумала, що він перебрав алкоголю, тому ледь не потонув, а тепер йому лише потрібно проспатися. Юля щось говорила про те, що уже рятувальників викликали, що минуло цілих десять хвилин від коли він зник під водою. І як тільки він зміг протриматися без повітря десять хвилин? Тільки Мирон нікого і нічого не слухав, а попросив лише, щоб допомогли дійти до намету і дати можливість відпочити.

Після цієї історії зникнення і появи чоловіка ще багато ходило чуток, але мало хто наважувався запитати, що ж насправді сталося, а ті, хто запитував — не отримували відповіді, бо Мирон не наважився розповісти, що пережив за ці хвилини.