***

— Ну що ж мені робити з моїм Мирончиком? І як так сталося, що чарка і весела компанія стала для нього ціннішою за наших дітей та наші стосунки загалом? — жаліється зморена такими відносинами Юля.

— Нічого, Юлю, ми всі терпіли і тобі велимо, — неодноразово чула жінка від близької родички.

— Але я не хочу більше так жити. Мені не потрібно так. Але ж діти ще маленькі. Що ж мені робити? — замість того, щоб приймати рішення та розібратися у собі ще досить таки молода жінка намагається відшукати пораду у своєї тітки Олени.

— Чим же ж я тобі допоможу? Вирішувати тільки тобі. Бачили очі, що вибирали, а тепер не скигли. Хоча що ж тобі сказати, я сама все життя так прожила, допоки мій не віддав душу Богу через ту оковиту. Ось тоді я й здихнула з полегшенням. Зараз ні за які гроші не одружилася б в друге. Таке ярмо собі на шию начепити, ой ні, нізащо, — якось невдало втішає племінницю.

— Та мені ж тільки тридцять п'ять років і не хочу я лихого бажати для свого Мирончика. Ми ж разом уже сімнадцять років прожили. Як же я без нього зможу, але й з ним уже просто неможливо. У нас же троє діток. Вони ж його так люблять. Коли Мирончик тверезий він їм і книги читає і казки розповідає, в ігри різні грає. Він же не зможе без дітей жити, — витирає вологі від сліз очі.

— Тьху на тебе! Без дітей він не зможе? Насмішила! Та без чарки він не зможе, без друзів не зможе, бути тверезим не зможе. А без тебе і дітей, ой як зможе, — Олена висловлює думки в голос.

— То як же мені бути? — слова тітки зовсім збили із пантелику худорляву молоду жінку.

— Ти ганяєшся за вітряками. Якщо боїшся щось змінити, то залишай усе як є, а там ще років п'ятнадцять і він, як і мій п'янтига, Богові душу віддасть, тоді й поживеш, але мало часу залишиться, дивись не проспи. Час він така штука, що одне нам дає, а інше відбирає, — невдало якось заспокоює нещасну маленьку, худесеньку білявку, яка через постійні недосипання та хвилювання зовсім зблідла, ще трохи й втратить свою жіночність разом із молодістю.

— Мені не потрібно так. Тітко, можливо ти чула щось про чаклунок чи про дивацтва якісь? Можливо його до бабки-чаклунки завести, щоб щось йому зробила? Яйцем покачала чи щось у тому дусі? Як думаєш? Але ж він у мене не забобонний — не піде сам. Скаже, що якщо сама придумала, то й щоб сама і йшла, а ще гірше, якщо п'яний, то ще й поб'є мене не дай Боже, — Юля шукає крайнощів.

— Так, не піде. Я й сама знаю. А кулаками махати до слабших — це він уміє. Та й бабки-чаклунки ніякої я не знаю, — думає як допомогти доні.

— Добре, що хоч дітей не б'є, — промовила жінка та мимовільно поглянула на ще свіжі синці на своїх руках.

— О, знаю! — підхопилася жінка зі стільця, ледь не вивернула чашку із гарячим чаєм.

— Що? Ви щось згадали? — Юля насторожилася.

— Так, зараз гляну, як там діти та все розкажу. От і принесу дещо, — жінка миттю вислизнула із кухні до сусідньої кімнати, де граються дітлахи. Дванадцять років найстаршій Маринці, середньому Захарчикові уже дев'ять і найменшенькій Златочці п'ять нещодавно виповнилося. Діти звикли допомагати мамі та доглядати один за одним. — У вас все добре? — улесливим тоном запитала Олена.

— Так-так, все добре, — відповіла найстарша дівчина. А ті двоє лише глянули на тітку і далі розглядають нові іграшки.

— От і добре, — сказала тітка та тихцем щось дістала із шухляди комода.

Уже за хвилину вона зачинила двері кухні, щоб діти не чули розмови, та поставила на стіл два білети.

— Що це? «Містеріус тен», — молода жінка прочитала в голос.

— Так, це путівка у тур по цікавих, але химерних місцях України. Мені ці путівки подарували на день народження, щоб я розвіялася ще із кимось, так би мовити. Вони у мене уже декілька місяців лежать без діла, гляди й термін квитків закінчиться. Тільки я ж не люблю такі пригоди та й немає з ким туди їхати. А тобі потрібно буде ще й як, — переконує жінка.

— Та я... Я не можу... це ж ваш подарунок, — збентежилася такою пропозицією Юля.

— Бери кажу! Мені не потрібно, а ти свого Мирона завези у таке турне, він погодиться будь певна. Різні дивацтва ходять про ті місцини, а він чоловік зухвалий і нічого не боїться у свої сорок років. Розвієтеся, гляди, може й загубиш його десь там, — пожартувала Олена.

— Та що ви таке кажете, де ж він подінеться? Йому зайвий привід для гульні буде. Тут аби я живою повернулася після туристичної гулянки чоловіка, — якось не дуже вдало пожартувала Юля, хоч насправді це є далеко не жарт.

— Ви їдьте, а я за дітьми придивлюся. Чоловіка рятуй. Може після турне іншою людиною повернеться. Тільки не барися із рішенням та підсунь йому квитки, коли тверезий буде, від гріха якомога далі, — застерігає жінка, адже у свої п'ятдесят п'ять чимало бачила на своєму життєвому шляху. Бо раніше була теж такою, як племінниця, боязкою, блідою та худющою, як тріска. Коли її Макар пішов у світ мертвих, то це стало полегшенням, ось уже й декілька кілограмів зайвих набрала, але тепер уже нічого не боїться. Ну добре, про покійних краще говорити добре або нічого.

— А по-іншому ніяк, — швидко запихає квитки до кишені сумки. — Ой, нам уже час. Забираю дітей і біжу додому, бо як прийде з роботи, а нас немає, то буде мені. Та ще кум має зайти ввечері, — метушиться одягаючи кофтинку молода жінка. — Дівчатка, збираймося, бо уже тато додому скоро прийде, а ми ще гостюємо. Після цих слів усі троє дітей миттю кинулися збирати свої речі та взувати босоніжки.