Епілог

Тіло Філіпа Хантера м’яко приземлилося на зелену траву посеред поля. На чистому блакитному небі яскраво світило сонце, радуючи своїми теплими промінчиками всіх, хто його бачив.

Декілька поодиноких дерев на цих величезних просторах видавалися якимись особливими — вони здіймалися над усім цим царством трави та польових квітів, немов повелителі власних імперій.

Трохи далі дзюркотіла річка, досить вузенька та чиста, немов сльоза. У її водах, немов у дзеркалі, кожен міг побачити своє справжнє обличчя, не спотворене ані Ритмом, ані минулим.

На обличчі Філіпа вже не було ані зовнішності Генріха, ані Фейліха. Вони обоє зникли, не залишивши по собі жодного сліду.

Можливо, їх ніколи й не було, а все, що відбулося з Філіпом, починаючи з того дня, коли видавництво відхилило «Темряву Майбутнього» від друку, було лише плодом його фантазії. А може, десь у далекій паралельній реальності все це справді сталося. Може, десь Фейліх навіть переміг Вільяма, хоча в таке звісно слабко віриться.

Як-не-як ілюзії ніколи не здолати реальність, а пародії — оригінал. Увесь цей час Безмежність повторювала ці слова, шепотіла їх на вухо тим, хто вірив у світ, де нема ані пам’яті, ані минулого. Та вони не слухали, вважаючи, що кращий світ уже близько. Тепер же їх усіх нема. Тетраель втратив величезну кількість своїх прибічників тоді ж, коли зникла сама ілюзія, яку створював Фейліх задля контролю над світом.

Усе відійшло на другий план. Якийсь дивний спокій панував навколо. А може, цей світ — теж ілюзія? Якщо так, то до кого ж вона прив’язана? Чи не до Філіпа часом? Якщо так, то чому він видався Безмежності єдиним гідним кандидатом? Навкруги — справжній рай, де нема понять зла, але є поняття правди та спогадів. Усе тут має свою душу, має думки та уяву. Неважливо, чи то рослина, чи тварина, чи людина — усе вміє контролювати свою власну душу і жити за правилами цього прекрасного світу, до якого можуть дістатися не всі.

Сюди приходять тільки ті, хто закінчив свій власний Ритм і тепер може зватися вже не людиною, а вищим від неї творінням.

Фактично цей світ — на голову вищий від інших, адже він, на відміну від інших, має свою власну унікальну душу, що є неповторно прекрасною, а головне — живою…

Можна подумати, що Філіп спить — настільки природно він виглядає. Зараз перед ним знову й знову проносилося все його життя, що було більше схоже на сон, хоч і страшний. Це був сон про віру та боротьбу, пошуки та неочікувані знахідки, спогади та давно забуті моменти колишніх життів. Схоже, Філіп Хантер усе це розумів, підсвідомо радіючи тому, що спочиває там, куди прагнули дістатися всі його вороги та друзі. Філ виконав їхню мрію — він помер так, як мріяли померти мільярди. Він помер з усмішкою на обличчі…