Розділ 70 “Місце втраченої сили”

Вільям крокував широким коридором, по обидва боки від якого, під стінами, стояли сотні людей, проводжаючи його своїми сумними та водночас натхненними очима. У них читалася віра, якої зараз так не вистачало багатьом. Баєрс бачив це, але не міг вселити у їхні душі стільки енергії, скільки надавав своїм підлеглим Фейліх, користуючись силою Ілюзії.

Та все ж Кларк контролює не просто людей, він вміє впливати на сам Ритм, що робить його фактично непереможним супротивником.

Вільяму це все було точно відомо, проте його власна енергія штовхала хлопця вперед. Він крокував впевнено, дивлячись на величезний портал, який обертався так швидко, що його рух практично не був помітним. Здавалося, цей величезний отвір просто блищить, спираючись на величні галактронні колони, які тримали його у стані рівноваги.

– Ось і все, друже мій, – Промовив Енвер, непомітно всміхнувшись та поклавши руку на плече Віла, – Зараз всі надії покладені тільки на тебе. Пам’ятай хто ти, куди йдеш і чому, адже те місце, куди тобі доведеться вирушити поза межами наших законів та правил. Воно пристосоване до вищих форм життя, проте я вірю у тебе. Ми всі віримо у тебе! – З-за його спини вийшли Том та Енн, дещо стривожені всім цим дійством.

– Можливо, це наша остання розмова, але знай: мені було честь жити й працювати поряд із тобою всі ці вісім років. Хоч вони і промайнули як одна мить, я пам’ятаю і пам’ятатиму їх завжди, адже ти завжди нас надихав. Нас усіх. Так, ти втратив свою справжню особистість, якою колись був, ще маючи всі ті сили, якими тепер володіє Фейліх, але ти натомість зберіг ту частину себе, яку отримав після розділення людини, що змінила світ. Ти не просто залишив себе неушкодженим, а й скористався тим, що маєш. Ти переміг Мейрфрейта, врятував стількох людей і дістав для Омеги основну інформацію – правду. Лише завдяки тобі тепер ми знаємо свого ворога і колишнього рятівника в лице. І тільки ти зможеш перемогти його, перемогти себе і врятувати цей світ… – На очах Тома, Енн, Ларі та й самого Вільяма вже стояли сльози.

Здавалося, вони прощаються із ним, проте тверда віра у повернення не давала нікому сказати це вголос.

– Пообіцяй, що ти зможеш повернутися переможцем, рятівником Безмежності! – Слова Енн змішувалися зі схлипуваннями, через що набирали особливого трагізму. За всі ці роки він ні разу не бачив її такою, – І ще: передай Філіпу, що ми чекаємо на нього і дуже сумуємо… За ним… За справжнім Філіпом Хантером – людиною, що змінила і змінить цей світ на краще! – Вільям обійняв Енн, поклавши голову на її плече та із нестримним розпачем поглянувши на портал, у те синє марево впереміш із блискавицями, що ковзали його поверхнею. 

Десь там, у тій далекій і незрозумілій реальності інших форм життя Вільям матиме один шанс все змінити. Він знає це і, не знаючи колишнього страху, відправляється туди, до самої Душі Безмежності – скарбниці всіх часів та реальностей…

– Я зможу і ти це знаєш. Я ніколи не здавався, так само як і Філіп. Ми завжди йшли до кінця, і навіть якщо цей кінець зараз чекає мене там, – Вільям махнув рукою у бік порталу, – Я зустріну його гідно. У будь-якому разі я зустріну його краще ніж Філіп, що побачив кінець, втративши останню надію. Тепер вся наша надія лишилася тільки в мені, і я не злякаюся використати її за будь-яких обставин! – Вільям зробив крок вперед, потім другий, третій… Він не рахував, скільки ще лишилося до заповітного місця. Він лише йшов уперед, дивлячись в обличчя всім колишнім страхам. 

Коли навколо все завертілося та застрибало, деформуючись та трансформуючись, хлопець не зупинився. Він мав чіткий план і мету – медальйони, що були останньою надією Всесвіту. 

Саме тому він і відправився сюди, у цей дивовижний вимір, де час, простір та уява – це частинки одного цілого.

Над головою одразу стало темно – тільки зорі та синя доріжка освічували його шлях до того місця, де він колись переміг Мейрфрейта. Зараз із ним б’ється якийсь інший Вільям з чергової паралельної реальності, що відрізняється від нашої якоюсь мізерною дрібницею, а отже є практично ідентичною.

Під своїми ногами Баєрс відчував невагомість, що частково затягувала його вниз, проте він не звертав на це уваги, борючись із силою простору. 

Навколо нього утворилися тисячі поверхонь різних, що нагадували екрани, через які лилося світло та енергія різних забарвлень та відтінків. Більше того – деякі поверхні проєктували свій внутрішній вміст у темряву навколо Вільяма, від чого все навкруги вкрилося купою літер, знаків та об’єктів, що рухалися та сяяли золотом, яке аж сліпило очі.

Нагромадження мільйонів об’єктів у цій дивній реальності приголомшувало Віла, але він не здавався продовжуючи йти по синій доріжці, що рухалася чудернацьким маршрутом, то здіймаючись ввись, то впадаючи у прірву. Вона звертала то вліво, то вправо, скручувалася та оберталася, через що часом доводилося крокувати нею верх ногами, при чому не падаючи та навіть не помічаючи різниці! Здавалося сила гравітація тут відсутня, проте деякі об’єкти падали до неозорої глибини підземель цієї реальності – Вільям це точно бачив, хоч і перебував у стані, коли голова розколювалася на друзки, а очам так кортіло заплющитися. Проте Баєрс боровся зі сном, перемагаючи відчуття закачування та запаморочення, що не полишали його від початку подорожі.

– Не забувай: сприймати цей світ тобі не можна, інакше твій вестибулярний апарат цього не витримає. Просто зберігай спокій, намагаючись скерувати всі сили на рівновагу зі світом. – Слова ТГ було ледве чутно, та Вільям почув їх, швидко дослухавшись поради та відвівши голову від якогось величезного шматка космічного простору, з якого просто вниз лилися галактики та зорі, а потім спалахували і згоряли, з’являючись деінде. Шматок-генератор же тим часом пінився та перетворювався то на куб, то на сферу, то на якусь чудернацьку фігуру, що оберталася, але при кожному наступному оберті, змінювалася на щось нове.