Розділ 69 “У глибинах спогадів”

Серпень 2104 року, Група Галактик Дельта

Пурпурове листя дивовижних, височенних дерев тихо гойдалося на вітрі, доки по всьому лісі голосно співали пташки сотнями різних звуків. Фіолетові ліани то скорочувалися, то знову видовжувалися, перебуваючи в невпинному русі. Блакитні квіточки на них теж рухалися, ворушачи пелюстками, наче живі істоти.

На поверхні життя теж ішло повним ходом: між деревами бігали тваринки різних видів, форм та розмірів, а неподалік дзюркотіла рожева вода, у якій швидко пропливали риби з гострими плавниками та сяючими очима.

Меланхолійний спокій навколо чарував Вільяма не менше, ніж містера Енвера, що придивлявся до всієї цієї краси так, немов бачить її востаннє.

В очах обох панували сум та водночас захоплення, втома й енергія, яку так сильно хотілося кудись подіти, використати з користю й сенсом.

Та натомість вони вже багато місяців чекали бозна-чого разом із залишками Омеги та вальфронської армії. Вони були далеко від дому, і ця дивна туга не давала їм спокою, хоча в цій групі галактик усе було спокійно. Принаймні поки що, доки Тетраель готував нові сили для подальшого підкорення Всесвіту.

– Розумієш, – розітнув тишу голос Енвера, – сила людини, що змінила світ, могла належати тільки одному з вас – тому, хто перший зрозуміє, що він і є тим, хто може її витримати…

– У сенсі витримати? Я думав, що ця сила могла обрати будь-кого.

– Лише одна людина у всій Безмежності здатна керувати цією силою. Людина, якій ця сила належала…

– У мене є тільки одне питання: чому ми тільки зараз дізналися про те, що у позапопередньому житті ми з Філіпом були однією людиною? Невже неможливо було просканувати наші попередні Ритми?

– На жаль, ваші Ритми були занадто схожими на Ритм тієї людини, яку ми шукали весь цей час. А от про Ритм Життя тієї, оригінальної версії вас, ми нічого не знаємо. Саме тому всі ваші минулі життя, окрім попереднього, були для нас таємницями… – Запала короткочасна тиша, під час якої Енвер випив зі склянки якоїсь фіолетово-синюватої рідини, що зашипіла тієї ж миті, коли він доторкнувся до неї. – Ця сила об’єднує в собі й здатність впливати на Ритм Життя, і керувати світовими ілюзіями, і змінювати та модифікувати простір і час…

Вільям дивився кудись вдалину поглядом дослідника, перед яким відкрився об’єкт спостереження.

Зараз усі минулі події сприймалися інакше, ніж коли він переживав їх колись.

Розмови з Філіпом почали видаватися йому власною фантазією, яка корегувала спогади, щось додаючи, а щось навпаки забираючи. Він згадував свою сім’ю, яка залишилася десь далеко у Вальфарарео, друзів, свою роботу в Міністерстві Інформаційної Безпеки, колег, які тепер чортзна-де, та все колишнє життя, ціна якого тепер значно зросла. Він бачив спогади в снах, у мріях, у розмовах, у людях. З жалем Віл думав про рідний та близький йому дух свого міста, своїх людей. Тут, у цій далекій системі галактик, де все було таким чужим і незрозумілим, він, як і мільйони інших втікачів, чудово розумів стан Філіпа, вирваного спочатку зі Страсбургу, а потім із Фарленду…

Тут, так далеко від знайомих йому технологій, він розумів, як складно було Філіпу полюбити цей новий світ, такий чужий, темний і незрозумілий. Для Філа це завжди був світ випробувань і боротьби, смерті й віри в краще життя. Баєрс згадував ті дні, коли зовсім не розумів цю, безперечно, сильну особистість, яка все ж виконала свою роль, але ціною власної душі. Після всіх пройдених пригод, коли настав час усе обдумати, Вільям пройнявся щирим жалем до колишнього, справжнього Філіпа… Колись Філ сказав йому, що він ще відчує Ритм сповна, і тепер ці слова матеріалізувалися.

Навіть страшно було усвідомити той факт, що Хантер, якого він колись не розумів, пережив біль, у сотні разів сильніший за той, який тепер панував у душі Вільяма.

– Ех-х-х, якби можна було повернутися назад… Хоча б на мить! – докірливо мовив Віл, стискаючи склянку.

– Зараз я б віддав усе, щоб тільки повернутися до одного місця, де я вперше й востаннє мав силу, рівну моїй!

– І що ж це за місце таке? Якось я такого не пригадую, – Енвер почухав потилицю, уважніше подивившись на хлопця. Щось у його словах привернуло увагу цього немолодого та досвідченого чоловіка.

– Я про маєток Чарльза, де відбулася та битва, коли я подолав Мейрфрейта. За мить до останнього спалаху я побачив усі сім медальйонів, але не встиг їх ухопити, як усе згасло…

В очах Енвера щось відразу засяяло. Якісь іскорки застрибали в зіницях, а обличчя розпливлося в широкій посмішці.

– Коли це відбулося?

– Вісім років тому у Ветфорді XIX століття, куди я потрапив після Останнього Дня Землі… Але навіщо тобі ця інформація? Ти ж і сам прекрасно знаєш, що Врата Світів можуть перенести нас тільки в майбутнє! Вони ж не повернуть нікого в минуле, тим паче в казна-яку реальність.

У відповідь Енвер тільки розсміявся, а потім проникливо подивився хлопцю в самі очі.

– Ми не можемо повернутися в оригінальну версію твого минулого, але здатні потрапити до паралельної реальності, де фінальна битва ще не сталася. Таким чином ти зможеш ухопити медальйони, знаходячись в одній часовій системі з нами. Тобі не доведеться йти ні в майбутнє, ні в минуле. Ти зможеш зробити свою справу в теперішньому…