Розділ 62 “Останній Шлях”

Спочатку неясні, але згодом дедалі чіткіші контури почали вимальовуватися перед очима Філіпа. Він лежав у тунелі каналізації, а поруч текла й шуміла вода.

Із важкими зітханнями він звівся на ноги й подивився вгору, звідки впав додолу. Драбина, зламана, лежала поруч, хоча виходити йому все одно не було ані найменшої причини. Йому взагалі не було зараз що робити. Відчуття були схожі на те, ніби він уже мертвий, але з незрозумілих причин досі залишається живим. Та все ж він ступив уперед, ідучи тихо й майже беззвучно.

Увесь біль став якимсь примарним, як і все життя загалом. Обличчя Хелен, його початкова радість і спогади про минуле холодним каменем нагадали про себе, але думати про них просто не було сил.

“Чи з ним це все відбувається?” – ця думка не давала йому спокою. Так хотілося, щоб урешті-решт виявилося, що все це – ілюзія, а він ось-ось повернеться назад. Хотілося вірити, що Території Тіней ніколи не існувало, як і Вальфронії, не було ані Омеги, ані Тетраелю, не було його війни, не було дій Генріха та взагалі нічого. Була лише та сама давно забута книга “Темрява Майбутнього”, яку він написав, сам того не усвідомлюючи. Якби він тоді знав, що через двадцять років опиниться у власному творі!

– Це вже кінець? – Слова Філа були ледь чутними. Здавалося, що навіть вода мала більше енергії, ніж він.

– Ти живий. Це єдине, що потрібно знати, щоб іти вперед.

– А для чого кудись іти, коли там нічого немає?

– Якщо Ритм дає тобі саму можливість іти, значить, у цьому є певний сенс. Можливо, зараз усе видається тобі катастрофою, але кожна катастрофа має або логічний кінець, або унікальне продовження, імовірність якого була дуже малою.

Зараз немає сенсу дивитися назад, згадувати те, що було, адже…

– Адже Ритм навмисне повернув моє майбутнє, щоб я згадав усе до найменших дрібниць, а потім забрав усе одразу! – Голосно закричав Філіп, почервонівши, мов буряк. Його очі метали блискавки в різні боки, а рухи були різкими й необережними. Ідучи нерівною дорогою, він щосекунди оступався, ризикуючи впасти в каламутну воду, що своєю потужною течією долала сотні кілометрів під землею. – Ні, чорт забирай! Якщо чесно, досить уже з мене всього цього! Досить! Кожне моє наступне рішення робить ситуацію дедалі гіршою. Один крок уперед – два кроки назад! І це вже не якийсь окремий випадок, а закономірність!

– І ти готовий із нею змиритися? – Тоном психолога, який прагне з’ясувати головну проблему пацієнта, запитав ТГ.

Кілька секунд Філ і сам не знав, що відповісти: чи послати все під три чорти, що означало б кінець цього довгого шляху без логічного завершення, чи погодитися, але знову підписатися під кляті закони Ритму, які могли зруйнувати його остаточно за одного необережного кроку.

– Я вже двадцять років не можу змиритися, але що це мені дало? Ілюзії? Безмежність? Омегу?

– Це дало тобі мету.

– Яку ще мету? – Не зрозумів Філ, хоча неясні теорії почали виринати в його голові.

– У цьому стані тобі здається, що все це не має сенсу, але насправді все йде за планом – логічним і досконалим, якого ти мусиш дотримуватися, якщо хочеш отримати все.

– Але як отримати все?

– Лише поставивши свою ставку. Поставивши все, що маєш, на вівтар фортуни. – Філіп змовк, обдумуючи почуте. Він уже не вірив ані ТГ, ані самому собі, а надію почав просто ненавидіти. Саме це поняття тепер здавалося йому безглуздим жартом над ним самим і його внутрішньою вірою.

Напівтемні тунелі тяглися нескінченно, чимось нагадуючи ті, у яких він уже був, коли перебував у трансі в Кімнаті Енергії. Але тепер ці тунелі вже не виглядали так, як тоді. У них уже не було того жаху, що панував раніше. Вони мовчали, просто слухаючи розмову та, здавалося, навіть його особисті думки.

– Усе почалося з однієї помилки. Лише однієї. Увесь світ був би іншим, якби ту помилку не допустили. Тоді б ми врятували мільярди…

– Ти знову про ту історію… Знаєш, я відверто не розумію, як усього-на-всього одна людина могла змінити цілий світ. Що більше думаю про це, то більше це здається абсурдом! Повним абсурдом!

– Якби я був на твоєму місці, то думав би так само, але є достовірна інформація, що ця людина існує.

– Тоді чому вона не виконає те, що має, і не врятує цей світ!? Чому вона дивиться на все, що відбувається навколо, і навіть не вийде з тіні?! Кажу тобі, це все брехня. Усі легенди, усі історії, усі запевнення.

– Тоді навіщо створили Омегу і Тетраель? Невже там сидять дурні, які століттями шукають неіснуючого? Філе, за останні роки ми отримали більш ніж достатньо доказів того, що ми вже близько! Якщо ми здамося зараз, то мета Ритму буде досягнута. Він навмисне створює тобі неможливі умови для операції, адже якщо тобі або Вільяму вдасться знайти цю людину, то все зміниться! Світ знову зміниться, і все нарешті налагодиться! Цього й боїться Ритм, адже тоді він стане непотрібним. Коли все буде добре, нікому не знадобиться розгадувати загадки минулого та шукати в них ключі до майбутнього! Не потрібно буде чекати свого часу, щоб проявити себе, знайти своє щастя і нарешті просто жити…

Філіп зупинився. Його погляд, прикутий до підлоги, втомлені очі та виснажене обличчя викликали неясне співчуття до цієї людини, яка стільки шукала ключів до себе, а знайшовши, зрозуміла, що ніколи їх не потребувала. Ці ключі відкривають не лише наші глибокі таємниці, а й нас самих – наші Ритми і наш непростий внутрішній світ.

– Якщо мені судилося знайти його, я його знайду. А якщо ні, я мушу загинути. Нехай Ритм сам вирішує, що мені робити! – Із цими словами Філіп швидкою ходою підійшов до найближчої драбини і поліз угору, не оглядаючись назад.

ТГ навіть не встиг щось сказати чи пояснити, як світло вдарило в обличчя Філіпа, і той випростався на повний зріст.