Розділ 61 “Вічність однієї миті”

Початок ніколи не буває простим. Філіп завжди це знав, але ніколи не думав, що на його долю випаде ще складніший подальший шлях. Скільки злетів і падінь сталося за цей час! Скільки людей змінилося, промайнуло й зникло! Скільки всього він дізнався, а так і не зрозумів останнього знаку Ритму.

Коли ми готові піти на все, наперекір усьому, ми отримуємо все, що тільки можемо уявити й пізнати.

Не існує і ніколи не існувало меж. Не було нічого неможливого. Були лише думки про обмеження. Були страхи, навіяні впливом цього здичавілого світу далеких часів. Були люди й нелюди, що хотіли вичавити з нього рештки цієї віри, обернути на подобу себе, але ні.

Ні й ще раз ні. Він пройшов усе можливе й неможливе заради цієї миті. Заради цієї людини. Заради цього Ритму.

У її очах, які сміються щирою радістю, він бачить щось більше за ностальгію. Там відбиваються усі події його життів, і ці двадцять років уже не здаються такими страшними, адже вона знову поруч, як і тоді. Та цього разу він нікуди не піде, він не покине її! Ані Ритм, ані Вальфронія, ані Тетраель, ані Омега, ані сама Безмежність не змусять його зупинитися і покинути її, це життя, що насправді тільки почалося, але вже відчувається як ціла вічність!

– Це все так складно… – Тихо промовила Хелен, притулившись до його плеча.

Вони неспішно йшли центральною вулицею, а навколо снували люди й зорельоти. Шум, змішаний із музикою різних крамниць і звуками реклами величезних банерів, створював грандіозний гамір. – Ми обоє знали, що наші спогади – це ключ до нашого майбутнього, але ніколи до кінця в це не вірили.

– Наш світ змушував нас не вірити, і ми почали втрачати віру, без якої ми – ніщо.

– То це віра привела тебе до Смарагдових Садів? – Інтригуюче запитала вона, широко всміхаючись.

– Якщо чесно, то я знайшов тебе лише завдяки Омезі, але й до Омеги я б не дістався, якби не одна людина, що врятувала мене в свій час.

– Того життя цієї людини не було…

– Того життя я не знав Безмежності.

– Тобто тебе врятувала вона? – Філіп замислено глянув угору, де все свистіло та переливалося найрізноманітнішими кольорами, ідеально доповнюючи його неймовірний настрій.

– Ми самі себе рятуємо, самі вбиваємо і самі створюємо проблеми, які потім мусимо вирішувати. Таке наше життя, і нічого змінити в ньому не зможемо. – Філіп та Хелен у глибокій задумі непомітно для себе вийшли на великий людний майдан, де панував ще більший гамір.

По периметру стояли Вартові, а вдалині виднілася сцена. Повсюди відбувався рух, розмови, вигуки та фотографування. Кілька десятків зорельотів зависли над площею. З деяких велася пряма трансляція подій.

– Це що таке? Невже тут буде якийсь концерт? – Здивовано запитала Хелена, оглядаючись навколо.

– Знаєш, у мене є певні сумніви. Тут забагато охорони, але, схоже, перевірка лише поверхнева. Бачиш, над нами зависли дрони! – Сканер швидко проходив по людях, рідко блимаючи червоним. Особливої небезпеки він не становив.

– Якби тут було щось справді важливе, охорону зробили б ідеальною!

– Якби так було, то до цього місця була б підвищена увага Тетраелю чи Омеги, а владі, схоже, потрібно створити видимість чогось середнього.

– Тоді ризикнемо?

– Інших варіантів я не бачу, – іронічно сказав Філіп, і вони почали просуватися вглиб натовпу якомога ближче до сцени, час від часу поглядаючи на охорону, що гасала то тут, то там. Якась дивна енергія неспокою та очікування заповнила повітря, просочене тисячами різних запахів.

Здавалося, що має статися щось велике, значуще, неповторне.

Внутрішній енергетичний баланс Філіпа почав коливатися. Він відчував, як енергія то стискається, то розширюється всередині його тіла, і міцніше стиснув руку Хелен. Вона ніби була його єдиною, давно втраченою ниточкою до рідного світу, який на тлі цього забарвився в кольори, яких Генрі ніколи не помічав, хоч скільки жив там…

Вони наближалися до сцени, ступаючи крок за кроком разом. Тримаючи зв’язок так, наче це остання секунда життя, а далі – лише порожнеча. Вони вже не знали, радіти їм чи плакати. Цей світ був жахливішим за все, що вони знали й бачили вдома. Цей світ був інший. Він мав свої закони і правила, свої погляди і свій вплив. Тут кожен твій рух фіксували дрони та камери, відстань уже не була перешкодою завдяки порталам, а голограми заполонили все…

Тепер Філіп чітко бачив, наскільки чужим для нього є це оточення, ці люди, ці думки.

Він знав інші часи, інші спогади, інші можливості, а тут… Тут усього цього не було, і, мабуть, уже ніколи не буде. Це ідеальний світ для того, хто не пам’ятає минулого, і найжахливіша картина реальності для того, хто вірний власним думкам і спогадам.

Раптом усі прожектори, спрямовані на сцену, загорілися. Водночас усі інші ліхтарі вулиці згасли. Акцент було поставлено, і публіка з жадобою дивилася на сцену, наче голодний звір, що прагне схопити свою жертву, яка не втече.

Голограмний щит спалахнув з електричним звуком і повністю закрив сцену. По натовпу прокотилися тихі вигуки, а Філіп і Хелена зупинилися, дотримуючись загальної тиші.

Кілька секунд здавалися вічністю не так через звукові та візуальні ефекти навколо, як через той трепет, що не полишав серця Філіпа. Він широко розплющив очі, боячись пропустити навіть найменшу деталь. І його уважність не була марною – він помітив у темряві за сценою чийсь неясний рух, що свідчив про наближення промовця. Хтось ішов швидко і впевнено вперед. Здавалося, Філіп навіть чув його кроки, попри гамір навколо. Це була остання думка хлопця перед тим, як постать нарешті дісталася до сцени, і публіка вибухнула оваціями. Перед Вальфарео постав сам вальфнер, або простішими словами – імператор усієї безмежної галактичної Вальфронської Імперії – Ервент Кайнер.