Розділ 59 “Назустріч емоціям”

Після рясного дощу нічне повітря ще було просякнуте запахом озону, а вітер, що кілька годин тому гнав дерева до землі, зненацька вщух. У душі також запала незвична тиша. Здавалося, усі емоції причаїлися, вичікуючи слушної миті, щоб вирватися назовні, немов хижак, який чатує на здобич.

Філіп стояв у тіні, біля протилежної стіни від “Смарагдових Садів”, де його важко було помітити здалеку. Його погляд пильно стежив за кожною зміною в ресторані. Лише на мить він глянув на гологратор, щоб перевірити час — дев’ята вечора.

Навпроти згас останній вогник, і заклад поринув у темряву. Філ примружився. У темряві ніхто не залишиться. Людина, яка вимкнула світло, дотримається своєї щоденної звички. Він це знав, бо вже бачив її о цій порі, у цьому місці, за таких самих обставин. Вона вийде надвір, закурить електронну цигарку і за п’ять хвилин піде. Піде, як завжди, а він залишиться стояти, довго розмірковуючи над плинною миттю.

Але цього разу — ні. Цього разу він сповнений рішучості. Усі останні тижні його душу ятрили сумніви, що непомітно закрадалися, нав’язуючи життя, якого він ніколи не прагнув навіть бачити. Проте останніми днями його погляди змінилися. Йому більше не потрібна стабільність чи омріяна Поверхня. Йому не потрібен спокій, що зводить з розуму, чи блага самотності та відстороненості, переваг яких він ніколи не розумів. Навіть Ритм, який він вважав єдиним сенсом життя, втратив для нього значення. Вперше за багато років Ритм його не вабив, і від цього на душі стало невимовно легко. Він відчував себе вільним і непохитним, наче скеля, якій не страшний жоден вітер. Перешкод більше не було, як і інших шляхів. Усі думки зійшлися на одній — про ту людину.

Двері відчинилися, і хтось повільно рушив стежкою, зупинився і закурив. Водночас постать біля стіни, майстерно ховаючись у грі тіней, наблизилася до людини, що вийшла надвір. Серце Філіпа закалатало сильніше, а на обличчі з’явилася щира посмішка.

Він усе ближче підступав до своєї мети, і в його очах спалахнув неповторний вогник, що іскрився життям.

Хелен, занурена в свої думки, нікого не помічала. Її зачарований погляд блукав удалині, відтворюючи картини цього дня, події, що відійшли в минуле і вже не повернуться.

Навколо панувала майже повна тиша, якщо не зважати на віддалений гул міста. У такій тиші кожен крок міг видати себе, кожен звук викликав тривогу чи цікавість. Через це Філіпу було неймовірно складно просуватися непомітно, але якась незбагненна сила штовхала його вперед, змушуючи залишатися тінню — тихою, таємничою, що існує лише в непроглядній темряві.

На відстані двох метрів він зупинився. Наближатися далі означало видати себе, тож він стояв нерухомо, так близько до людини, до якої його симпатія цього вечора була особливо сильною. Якщо раніше все здавалося оповитим туманом буденності, то сьогодні, цього прохолодного вечора, у його житті з’явилася чіткість. Майбутнє, що раніше забирало цю ясність і спотворювало образи його уяви, більше не хвилювало. Він прагнув змін, творення, розвитку. Ці три слова стали девізом його життя.

— Я не знав, що ти також любиш вечірнє повітря, — Хелен здригнулася від голосу, здивовано кліпнула, але не змогла стримати усмішки. Цей голос вона добре знала — голос хлопця, який останнім місяцем регулярно відвідував “Смарагдові Сади”.

— Філ! Як ти тут опинився? І чому питаєш? — Вона швидко сховала електронну цигарку і підійшла ближче. Навіть у темряві вона розгледіла його блакитні очі-алмази, унікальні своїм рідкісним відтінком.

— Знаєш, — ліниво почав Філіп, — цього вечора все відчувається інакше. Чому б не скористатися цією миттю, щоб зробити її чимось більшим?

— Тобто ти запрошуєш мене на побачення? — Хелен почервоніла, усміхаючись і пильно придивляючись до вечірнього гостя.

— Я думаю, хоч ми вже дещо знаємо одне про одного, нам варто поглибити ці знання. Якщо ти згодна, ходімо! — Хелен, примружившись і відкинувши волосся назад, нічого не відповіла, але міцно стиснула його руку, наче цим жестом висловила свою згоду.

Філіп повернувся до неї і пильно глянув у вічі, чим ще більше її схвилював. Вона кивнула, і вони рушили разом. Хвилин із три обоє мовчали. Підібрати потрібні слова було складно, і жоден не наважувався заговорити першим. Вони гарячково шукали тему для розмови, відкидаючи то надто банальні, то надто складні ідеї. Нарешті Хелен, трохи порпавшись у спогадах, невпевнено заговорила.

— Я завжди думала, що ти байдужий до зовнішнього світу. За весь час нашого знайомства я не бачила жодного твого друга чи знайомого, хоча зазвичай у ресторани, куди часто ходиш, хочеться привести когось — колегу, друга чи близьку людину.

— Єдина людина, до якої я відчуваю близькість, — це ти, — відповів Філ. Очі Хелен весело зблиснули від гордості.

З кожним словом їхні кроки прискорювалися. Вони минали вулицю за вулицею, квартал за кварталом. Розмова ставала дедалі жвавішою й розгалуженішою. Спершу Хелен розповідала про своїх друзів із Бюро технологічних інвестицій Вальфарарео, які пропонували їй посаду секретаря цілого відділу. Так розмова перейшла на роботу та захоплення. Хелен мала неабиякі знання в галузі галактронного дизайну, але не могла їх застосувати через низький попит на таких фахівців. Будь-який ШІ легко створював дизайн середньої якості, і лише одиниці, здатні проєктувати через Мозкову Мережу краще за штучний інтелект, могли знайти роботу.

— Знаєш, ти такий таємничий… Скільки тебе знаю, а здається, що не знаю нічого. У чому твій секрет? — Філіп на мить підвів очі до неба, де ледве виднілися зорі. Її запитання ніби перенесло його кудись далеко-далеко.

— Я не завжди був таким. Раніше все було інакше: інші люди, інші обставини, інші часи… Мабуть, саме час змінив мене.

— Час? І як же йому це вдалося?

— Своїм впливом. Впливом минулого. Ми думаємо, що крок вперед віддаляє нас від нього, але насправді все навпаки. Що далі ми від минулого, то ближче воно до нас — у снах, у сприйнятті. З роками спогади змінюються. Те, що було чорним, втрачає свою темряву. Ми перестаємо вірити в насиченість кольорів і змінюємо сприйняття речей. Час шліфує не лише спогади, а й нас самих, додаючи дивовижних барв у наше життя, а потім перемішуючи їх у картини, які ми називаємо дійсністю.