Розділ 58 “Втрачений спокій”

У кабінеті грала гучна ритмічна музика, а кілька панорамних вікон були відчинені. Свіже повітря наповнювало один із кабінетів офісу, де працював Оділл. Його пальці швидко набирали текст на голограмі, а очі ковзали то туди, то сюди.

Сьогодні був дуже складний день, коли роботи було більш ніж достатньо.

Вільям, а на роботі – Бруно Уокенс, сьогодні дав особливо багато завдань не лише йому, а й усім колегам і зачинився у своєму кабінеті. Міранда вже тричі приносила босові каву, але настрій у Баєрса все одно був не найкращий.

– Агов, Оділл! Хотіла спитати щодо дозволу на проведення рейду групи А. Від Міністерства Оборони вже є згода?

– Йой, справді! – Він підхопився і підбіг до стіни, вкритої полицями з різноманітними речами – від старої електроніки до інструментів і коробочок. В одну з таких Оділл занурив руку, шукаючи потрібний предмет на дотик.

– Так, є! – Радісно повідомив він і, прищуривши очі, приклав до голограми знайдену в коробці картку-пропуск. Зображення блимнуло, і на екрані під сувору, пафосну мелодію з’явилася головна сторінка сайту Міністерства Оборони, доступ до якої мали далеко не всі.

Швидко знайшовши потрібний розділ, Оділл натиснув кнопку на голограмі, і в повітрі з’явився документ дозволу.

– Ось, тримай, – хлопець машинально передав колезі важливий документ. – Якось зовсім забув про це, бо останніми днями сама бачиш, що з Вілом.

– Якісь проблеми, мабуть, – висловила думку Клара, ховаючи документ до папки. – У житті багато що відбувається. Можливо, зараз у нього просто складний період. – Руки Оділла, що так напружено працювали, раптом завмерли. Він повільно повернув голову до Клари. Щось у його серйозному погляді виражало незвичне для нього занепокоєння.

– Що ти хотіла цим сказати?

– У сенсі? Я просто мала на увазі, що у Бруно можуть бути проблеми.

– У Бруно не може бути проблем. Він має все: і статус, і гроші, а в сімейному плані казав, що в нього все чудово!

– Тоді він або збрехав тобі в чомусь, або щось недоговорив. – Клара підійшла до стіни з полицями, розкладаючи їхній вміст на підлозі. – Тут давно треба було прибрати! Справді, повний хаос. Не вистачало ще, щоб ми загубили щось важливе. – Не довго думаючи, що брати до рук першим, її увагу привернула чорна коробочка, недбало затиснута між двома іншими. Її колір дещо здивував Клару, оскільки він дуже відрізнявся від решти.

– Ем-м-м… Я не пригадую такої коробочки в нас. Може, це ти нещодавно приніс і забув про неї?

– Як це? Зажди, не чіпай її! – Дещо схвильований, він схопився з місця і підбіг до полиць. – Стоп, а де стояла ця коробочка?

– Та тут і стояла! Я навіть не чіпала її. Це ти щось понаприносив до офісу чи як це розуміти?

– Це не я. – Клара уважно подивилася на хлопця, але його твердий погляд свідчив, що він говорить правду. Вона добре його знала, тож коли він брехав, це можна було легко помітити по його очах.

– Що це ви тут не поділили? – Зі своєю добре відомою натягнутою усмішкою запитав Ед. – Ви ж ніби ладнаєте, а сьогодні щось самі суперечки.

– З чого ти взяв? – Коротко спитала Клара.

– З того, що вас чути аж на вахті.

– Річ у тім, що ми не можемо знайти власника ось цієї коробочки, – Оділл вказав на повністю чорну коробочку із позолоченими гранями.

Від побаченого усмішка Еда зникла, а веселість змінилася цікавістю.

– Отож, наскільки я розумію, це не ваше, але й не моє.

– Тоді хто лишається?

– Або Міранда, або Моррі, або…

– Ніяких “або”, – перебила Оділла Клара. – Бруно не залишає тут своїх речей. У нього є власний кабінет, ключ до якого він завжди тримає при собі. Він ще ніколи не губив речей, а турбувати його цією коробочкою ніхто не буде.

– Безглуздою? – З дверей пролунав голос Моррі – завжди привітного карлика, який, привідкривши рота та вирячивши очі, дивився прямо на коробочку. – Ви знущаєтеся? Це ж коробочка, виконана в стилі Тетраелю! – Він щосили побіг до стіни, наскільки дозволяли його короткі ноги.

Усі розступилися, а він першим узяв до рук коробочку і змахнув із неї пил. – Та ба! Схоже, вона тут довго лежала!

– Аж ніяк! Ще хвилин десять тому її тут не було! Коли я шукав картку-пропуск, то уважно оглянув кожен дюйм, і нічого підозрілого не побачив!

– Можливо, ти просто поспішав?

– Я не міг не помітити предмет, що так вирізняється з-поміж інших!

– Тоді все вказує на те, що ти залишив тут цю коробку, – впевнено заявив Ед і склав руки на грудях. У відповідь усі подивилися на нього так, ніби він сказав повну нісенітницю.

На комп’ютері Оділла досі грала та сама ритмічна енергійна музика, від якої напруга лише зростала. У повітрі зависло щось схоже на страх, який ніхто з присутніх не міг пояснити.

Двері кабінету Вільяма відчинилися. За мить він з’явився у проході, але його очі бігали по стінах, а обличчя виражало суміш злості та напруги.

– Де Міранда? У мене є до неї кілька запитань… До речі, чому ви всі там скупчилися? – Працівники перезирнулися, але ніхто не хотів говорити першим, тож усі просто мовчали.

У Баєрса сіпнулося око. Знову. І ще раз. Він стояв непорушно, тримаючись рукою за стіну.

На лобі Моррі виступив холодний піт – бос дивився прямо на предмет у його руках.

– Дай мені це.

– Але ж це…

– Просто дай. Не потрібно жодних пояснень. Я вже втомився від них і від усього цього. Якщо вони хочуть заплутати мене, я не дам їм цього зробити. Нехай настане моя черга плутати їх. Довго ця гра все одно не триватиме…