Розділ 55 “Слідом за тінню”

Кілька хвилин Віл не міг вимовити ні слова. Його погляд, прикутий до позначених Філом місць на карті, був ніби непідконтрольний йому самому. Його тіло не слухалося: руки й ноги відмовлялися рухатися, а якесь дивне напруження зростало в геометричній прогресії.

Щось у душі непокоїло його досі, попри те, що найскладніше було позаду.

Неясні спогади губилися в пітьмі останніх подій, де лунали одні й ті самі слова: “Я повертаюся. Ми повертаємося…”

В очах у такі моменти все тьмяніло, а страх, змішаний із цікавістю, рвався вперед.

– Я відійду до Кімнати Відпочинку – голова дуже болить… – Не чекаючи подальших запитань, він рушив до потрібних дверей, ледь тримаючи рівновагу. Його морозило, а у вухах щось гуділо. Єдиним бажанням було якомога швидше впасти на ліжко, адже сили витікали з його тіла неймовірно стрімко.

Галактронні двері відчинилися, і Віл щосили кинувся на м’яку поверхню ковдри, відчуваючи, що скоро втратить свідомість від того невимовного болю в голові, який зник тієї ж миті, коли він про нього подумав.

Разом із болем зникли й кімната, ліжко та всі об’єкти реального світу. Натомість Вільяма оточувала темрява, у якій не було жодного звуку, руху чи об’єкта. Це була жахлива пітьма, яка, однак, уже не здавалася ілюзорною.

Підсвідомо Вільям розумів, що зараз перебуває десь у бездонні Безмежності. Це був один із його спогадів, який набув інших образів і відтінків. Цей образ хотів йому щось сказати, але знав лише чотири слова про повернення, зміст яких залишався великою таємницею…

Усе плуталося, бриніло і знову видозмінювалося. Здавалося, що він уже не зовсім у пітьмі, адже в повній темряві немає силуетів! Так само в повній темряві немає об’єктів, а тут вони були. Навіть зараз Віл відчував перед собою холодну стіну, на яку сперся, хоча раніше її не було. Чи, може, була? Чи, може, це теж ілюзія? У будь-якому разі зараз він відчував цей світ сповна, хоч і не розумів до кінця, де перебуває.

– Він повертається, але що від мене хоче? – ТГ мовчав. Складалося враження, що він повністю відімкнувся, бо не подавав жодного знаку, ба більше – взагалі нічого!

Щось тут діяло не лише на мозок, а й на душу, до якої Голос мав прямий зв’язок.

Саме повітря серед цих величезних кам’яних стін було якимось нестерпним – його було дуже складно вдихнути, адже воно ніби душило того, хто намагався наситити ним легені. У ньому було щось таке важке й невимовне, від чого голова немов застрягла на одній думці, що складалася з чотирьох слів, які транслювалися якимось особливим каналом зв’язку. Цей канал не міг приборкати навіть він.

Він із усією силою відчував, що не має контролю над навколишньою реальністю! Він не може вплинути на цей світ, бо його створив хтось із силою, яка нівелює навіть його – найближчого до людини, що змінила світ! Тільки він має настільки схожі з нею ДНК, душу та навіть кров! Він і тільки він може домінувати не лише в Безмежності, а й у власній уяві, яка тепер під чиєюсь жорстокою атакою.

Зараз він не чує нічого, крім цього світу, не бачить нікого, за винятком цих стрімких скель, між якими простирається ця дивна порожнеча.

Вітер посилюється, а дивовижні звуки напівреву-напівстогону дужчають, глушать його, то стихаючи, то набираючи обертів.

Голова вже не болить, але серце немов щось роздирає. Роздирає та розкидає в просторі й часі.

Душу сковує цей жахливий біль, якого він ніколи не знав, а серце от-от лусне…

Хочеться кричати, але він – німий. Хочеться бігти, але ноги перетворилися на кригу. Цей жахливий холод нищить усе його внутрішнє тепло, його мрії, думки, ідеї. Він відчуває, що цей холод також має свою історію, але значно глибшу, заплутанішу та складнішу. Ця доля плутає його у власних думках, вона жахає тими страшними картинами перед очима, а його власний голос усе промовляє і промовляє ці чотири прокляті слова.

– Я не вірю тобі! Ти ніколи не станеш мною, бо мій Ритм сильніший, яскравіший за твій! Мої сили – це лише твої марні надії, а твої слова не зломлять моєї віри! – Баєрс кинув у бій усі свої сили, які мав у запасі, тому таки спромігся вивільнити тіло від зовнішнього впливу, а думки – з кайданів ворожої сили.

Тим часом вітер між скелями, які за формою нагадували величезні прямокутники, перетворився на справжній ураган, що так досконало відображав внутрішній стан їхнього творця.

– Ти не зможеш подолати мене з однієї простої причини: ти – це я, а я – це ти. Я – це твій страх, біль і розчарування, твої думки й твої нездійсненні ідеї. Я – те, чого ти прагнеш уникнути, але лише розпалюєш у мені нові сили. Ти знаєш мене краще за всіх людей, яких бачив у житті. Ти відчуваєш мої думки настільки досконало, наскільки не розумієш власних. Ти йдеш вперед, але не розумієш, що весь цей час відступаєш, тікаючи від неминучого. Ти думаєш, що знайдеш спокій, але знаєш, що я є джерелом твоєї напруги. Ти бачиш мене, але не можеш сказати, хто я, бо боїшся визнати правду, яка просто перед тобою!

– Але правда не в тому, щоб усе змінити! Правда в тому, щоб прийти до змін, зрозумівши помилки минулого.

– Минуле – це і є одна велика помилка, яку ти виправиш. Я виправлю. Виправимо ми! – Голова Вільяма розколювалася на друзки, а в небі спалахнула блискавка, на мить освітивши увесь світ, який Баєрс встиг побачити краєм ока: це було місто без жодного вогню чи навіть натяку на світло. Тут навіть саме поняття життя губилося в мороці мертвого мегаполісу.

– Що ти накоїв?! У що ти перетворив це? Навіщо ти руйнуєш усе, коли не в змозі збудувати краще? – Ураган підхопив Вільяма в повітря, а навколо все ще більше зашелестіло і заревіло всіма можливими звуками та поривами дикого вітру. – Ні й ще раз ні! Я ніколи не наближуся до тебе і ніколи, ні за яких обставин, не допоможу тобі, навіть якщо це стосуватиметься Вальфронії! Ти гірший навіть за неї, адже твоя душа збудована не зі світла, а з його руїн. Вона складається з клаптиків минулого щастя, що вже не існує і ніколи не існуватиме!