Розділ 51 “Проектор Реальності”

Голова боліла надзвичайно сильно. Здавалося, вона от-от вибухне, наче діжка з порохом.
Ніч закінчилася, але Філіп зовсім не відчував ані спокою, ані припливу енергії. Натомість щось темне тиснуло прямо на його душу. Щось, що лишилося після сну, змушувало його інтенсивно думати про теперішній вигляд життя, однак ці думки аж ніяк не були яскравими. Хоч зараз перед ним і простирався неймовірний краєвид міста у світлі сонячного ранку, Філіп дивився на це світло, як на картину чийогось життя, а не частинку свого життєвого шляху. Фактично його життєвий шлях уже закінчився, почавшись зовсім нещодавно. Ритм почав набувати циклічного характеру, а його дії тепер поставили хрест на всіх планах Філіпа. Тепер уже не було омріяних подорожей містом та знайомства з усіма дивами майбутнього, назавжди зникли й думки про свободу дій і думок, злагоди навколо і в душі. Усе знову повернулося на свої місця, змінюючи тільки маски, але не суть.

Колись загальна в’язниця у вигляді Території Тіней перетворилася на нову, видозмінену… Так, зникли ті темні підземелля, смерті перед очима та клятий монстр… Так, уже немає Кімнати Енергії або щоденної важкої роботи, ранніх підйомів та криків Координатора… Так, тепер це все – лише спогади, які вже не болять, хоч і струменять невимовним розпачем, що панував у його душі раніше. Ці часи зникли, але події минулого досі відлунюються від стін у його голові. Стін, які знову зведені навколо нього. Стін, у яких він зараз сидить і розуміє, що примарна перемога над Ритмом була ілюзією. Такою ж самою ілюзією, як і все його життя…

– Усе життя тепер перетворюється на хованки з Ритмом… Цікаво, чи закінчиться це колись, чи мені до кінця моїх днів доведеться проводити усе життя в трьох локаціях: квартирі, Базі Омеги та на тій вулиці… – Він зробив ще один ковток кави з присмаком Вальфронського горіха – смак був просто чудовий, проте на душі був такий сум, що очі злипалися, ніби відмовляючись від навколишнього світу.

– Зате тепер у тебе є величезний обсяг вільного часу. Ти можеш обміркувати все, що вже сталося, та навіть вивчити всю Теорію Безмежності загалом. Не забувай врешті-решт і про книги, які допоможуть тобі краще зосередитися на самому собі… Або спробуй дослідити сучасні технології, у яких сучасні люди проводять стільки вільного часу. – Філ зручніше примостився на дивані перед панорамним склом, але його обличчя неначе закам’яніло, не змінюючись навіть від лагідних сонячних променів, які падали на нього. Очі завмерли на одній точці на одному з футуристичних хмарочосів, біля якого щойно пролетів літальний апарат розміром із дирижабль.

– Колись я вже бачив це майбутнє, таке фантастичне й жахливе водночас… – У цьому стані напівмеланхолійного вигорання він відчував себе глибоким старцем, що згадує давно втрачену молодість, згадує її барви та з важким зітханням проводжає у пам’яті те, що колись здавалося вічним… – Я чітко пам’ятаю, як писав про цих повітряних гігантів, – він мляво махнув рукою у бік міста, – лише зараз я згадую, з яким захопленням описував ці надпотужні зорельоти, цих величезних механічних людей, яких усі називають Вартовими, це суспільство, підконтрольне єдиній системі, яка створює ілюзію досконалості, а насправді керується звичайними амбіціями…

– Ти мав зупинитися ще на самому початку цього шляху, коли “Темрява Минулого” не пройшла у видавництві. Саме тоді був перший і головний знак-попередження Ритму.

– Тобто Йому подобається ця диктаторська імперія та світ, який вона контролює?

– Тобто Ритм спеціально хотів, щоб суспільство побачило цей світ, “насолодилося” цим режимом сповна і навчилося на власних помилках.

– Але чому слова не можуть бути інструментом розвитку людини? Чому, прочитавши про майбутнє, читач має ще й пережити його, щоб зрозуміти свої помилки?

– Знаєш, Філіпе, хоч у душі ти вже зовсім не молодий, а думки твої – занадто наївні. Невже ти й сам не розумієш, що просто прочитати твір недостатньо? Книга – це відображення життя, яке ти бачиш дзеркалі, але дійсність знаходиться по той бік. Ти можеш уявити цей світ, доторкнутися до нього, але, зіткнувшись із ним у житті, ти не відчуєш того, що відчував під час читання. Уже не буде тієї спрямувальної руки, яка здатна відрізнити біле від чорного, не буде тих кольорів, завдяки яким ми бачимо темряву у відповідному образі; зрештою, не буде й правди, яку ховатимуть у темницях режиму… – Філ важко зітхнув та підійшов до шафи з автомобільними моделями далеких 19-го та 20-го століть.
Якась незрозуміла сила увесь час тягнула його сюди, змушуючи втрачати контроль та стабільність, які були його єдиними втіхами.
Все життя тепер пливло своїм неспішним ходом, але струна зневіри досі бриніла, передчуваючи кінець усіх його мрій…

– Хай там що, а з тих далеких часів ти змінився до невпізнанності.

– Тоді я думав про нові історії, свою кар’єру та майбутнє у світі, що ніколи не стане таким, як у моєму останньому творі…

– Не факт, що на “Темряві Майбутнього” усе закінчиться. Ти ще навіть не закінчив свій Ритм.

– У сенсі?! – Філ стиснув у руці коліщатко однієї з моделей. Його напруга враз зросла до пікового значення, а мозок почав працювати швидше. – Хіба я ще не дістався кінця? Адже вже й так нічого не буде.

– Звідки ти це знаєш? – Перебив ТГ. – Навіть я не зміг би заглянути так далеко. Життя – це велика партія, у якій наші ходи відомі наперед, але здатні до змін за тих чи інших обставин.

– Зачекай, ти сказав чітко й зрозуміло, що Ритм не закінчено.

– Навіщо тобі знати майбутнє?

– А навіщо тобі його приховувати? – Запала тиша, а в повітрі висіла напруга. Філіп походжав туди-сюди, а підлога легенько вібрувала під його ногами, наче під його квартирою хтось влаштував вечірку. Водночас жодних звуків людей, сміху чи музики не було взагалі!