Розділ 49 “Голоси підсвідомості”

Близько одинадцятої години ночі Філіп таки покинув ресторан, хоч і після довгих розмов із Хеленою.
Наступні кілька годин були схожими на сон, у якому головний герой чи то не знав, чи, може, просто не бачив того, що з ним відбувалося: довгі нічні перевулки, віддалений галас, повітряне метро та нарешті його тиха кімната зі своїм характерним духом.
Хлопець не пам’ятав ані як потрапив додому, ані що робив, коли повернувся. Схоже, у тому закладі його енергетичні ресурси значно виснажилися, а втома була просто нестримною.

У голові, наче надокучливі мухи, гуділи спогади, думки про Омегу, нову подругу, той дивний золотий годинник та фотографію з людьми, яких не існувало у цьому світі. Невже він просто вигадав їх? Або ж знайшов у Безмежності? Що криється за його здатностями та чи є вони в нього взагалі? Якщо подумати логічно, то, можливо, він просто є володарем надпотужної уяви, межі якої такі ж безкраї, як і сам горизонт. З іншого боку, він не повністю контролює цей горизонт, хоч і бачить його цілком – жоден момент не сховається від його ока, яке лине кудись далеко-далеко, туди, де вже не сяють зорі, а лише тисне своєю громадністю чорна безодня.

Ця безодня зветься беззоряним небом, що непомітне для неозброєного ока, але чудово помітне таким людям, як Філіп. Можна було б узагальнити цю картину словом “пітьма”, адже саме таким лишається той світ, який він не намагається осяяти ілюзією…
Без ілюзій він би не досяг теперішнього результату, але хіба є цей результат тим, про що він мріяв? Так, зникло ярмо Тіньового, темрява навколо змінилася яскравим світлом вогнів, а люди навколо нього тепер живі й будуть жити, а не розпрощаються з тобою вже завтра…
Світ Поверхні великий, насичений емоціями та атмосферою свободи, хоча її наявність теж під питанням.

– Філе, я знаю, про що ти думаєш. – Таємний ТГ луною відбивався від уявних стін та з посиленим ефектом діставався вух хлопця.
Навколо досі панувала та сама картина: чорна темрява над головою та помаранчева смуга на горизонті, що жевріла настільки відчайдушно, ніби вона була на межі життя й смерті. Тільки вона й сяяла на цій картині безкрайньої чорної землі, де не було нічого й нікого – тільки Філ стояв, дивлячись удалину, та ТГ, який говорив звідкілясь згори.

– Я знаю, що це не кінець, але чому? Навіщо все це?

– Тому що тебе шукають. Шукають не через те, що потрібно знайти втікача, а через сам факт втечі.

– Як бачиш – можливо все. Немає різниці, хто, як і коли здійснив переворот. Важливо те, що це сталося. Хіба не цьому нас вчить Безмежність?

– Безмежність – образ ідеалу, але не ідеал. Вона не зможе змінити Ритм, який уже написано.

– Тоді виходить, що я зараз не жива людина? Невже мене вже немає?

– Для початку ти маєш зрозуміти, хто ти. – На горизонті буря усе сильнішала, ніби нестримний ураган, приглушені звуки якого доходили до Філіпа із певною затримкою. – Це не просто історичний прецедент. Це – знак Безмежності для всіх великих гравців.

– Але що мені з того?

– Ти не маєш потрапити до їхніх рук, адже, якщо це станеться, то все скінчено.

– Ха-ха! – Розсміявся Філ, ніби нічого й не сталося, а ТГ просто розповів якийсь веселий жарт. – Невже після стількох років про мене хтось згадав, та ще й переймається моєю безпекою, життям, майбутнім?! Невже цей клятий Ритм спеціально звільнив мене з Території Тіней, для того, щоб використати у своїх цілях?

– Ритм не робив цього. За тобою стоїть третя сила, яка прагне використати тебе проти Ритму.

– Та хай би й так, але…

– Ніяких “але”, чорт забирай! – ТГ перейшов на крик, у якому чулися страх та лють одночасно. – Ти у великій, дідько його бери, халепі, з якою немає виходу! Ти будеш допомагати Омезі, курсувати сьогоднішнім маршрутом, та у місто чи кудись за його межі ти більше не підеш! – Кілька хвилин Філіп просто не міг второпати сказане – усе перекинулося з ніг на голову занадто швидко, хоч Філіп і сам мав деякі підозри щодо нового життя.

– У сенсі? – Тільки й вичавив із себе він, присівши на холодну чорну землю.
Горизонт від почутих слів наче збожеволів: він то спалахував із небаченою силою, то згасав, залишаючи Філіпа у темряві. Повній темряві, яку одразу ж освітлювали тисячі зір, надихаючи своєю красою, бісячи своєю ідеальністю та змушуючи кричати від того, що вони згаснуть наступної секунди.

– У сенсі того, що це все проклята пастка! Усе це життя, увесь Ритм! Дурень ти, Філіпе! Справжній, їй-богу, ідіот! – У вухах усе гуділо, а перед очима темніло. Складалося враження якогось кошмару, проте ТГ говорив чітко – це й надавало ситуації реалізму. – Хоча навіщо переводити стрілки, йти далеко? Я й сам повний, безглуздий дурень, що повірив спочатку тому типу, який витяг тебе з Території, а потім і Безмежності. На мить я подумав, що це все скінчиться, але ні. Це ніколи не скінчиться! Вальфронія ніколи не згине, а людина, що змінила світ, ніколи не повернеться, бо вона – серце цього режиму, вона дала йому інструмент, тож якого дідька ще й має все змінювати?!

– Бо вона у всьому винна! ВОНА! – Філіп з усіх сил ударив рукою об кам’яну поверхню, його скривлене від болю обличчя пробирала нелюдська злість, а в очах щось кололо. – Бо Ритм має бути знищений, а усе повернутися на свої місця!

– НЕМОЖЛИВО! – Прогорлав ТГ так, що у хлопця ледь не луснули перетинки. – Ми не здатні змінювати минуле! Можна піти лише в майбутнє, але у нас його немає! Я вже й сам більше не можу все це приховувати, адже ти мав померти! Тоді! Там! Ти не мав зараз знову бути тут! Не мав знаходити Омегу! Ти мав заново запустити свій персональний Ритм у новому тілі нового життя і знову закінчити цей шлях тим же варіантом! Усе! Іншого не дано, бо тепер ти десятиліттями будеш ув’язнений в одній кімнаті, коридорі та Базі Омеги, а якщо забажаєш вийти, тебе схоплять!