Розділ 45 “Бульвар Тіней”

Звуки, голоси та думки роїлися в голові Філіпа, немов у величезному шаленому вулику. Рівно п’ять хвилин тому зустріч закінчилася, тож усі розійшлися в різні боки. Як виявилося, зазвичай співробітники та члени команди використовували не основний вихід із довжелезним тунелем, а запасний, що виводив спочатку в невеличкий, заставлений різними речами підвал, уже після якого мандрівника зустрічала поверхня.

Це була звичайна, трохи темнувата вулиця, яку пурпурово-фіолетовими голограмами освітлювали кілька брудних крамничок із похиленими літерами в назвах. Безлюдність цього місця одночасно заспокоювала та надихала Філіпа. Тут не було такого галасу, як у центрі, а віддалений шум здавався ілюзорним. Зорельотні траси над цим місцем просто не були прокладені. Хтозна, чому так сталося: чи через відсутність потреби, чи бажання, чи ресурсів на цей район столиці. Якби не хмарочоси навколо, можна було б і не повірити в належність цієї вулиці до Вальфарео, хоч це місто й було доволі розмаїтим.

– Сьогодні ти гарно показав себе. Я радий, що наше розслідування розвивається. Імовірно, саме ти зможеш розгадати цю таємницю, поставивши жирну крапку в цих багаторічних пошуках.

Прохолодний вітерець чудово доповнював картину осені, яка відходила в минуле на зміну іншій порі року. Однак на всій планеті холодних пір року не було, тож одразу після осені наставало літо. Пожовкле листя ставало спочатку яскраво-блакитним, але вже за кілька тижнів після закінчення осені все починало зеленіти. Так починалася весна, а потім літо, а згодом знову осінь. Хоч ця вулиця й не вирізнялася особливою красою, дерев тут було чимало. Варто визнати, вони чудово вписувалися в загальну картину: гілля масивних дубів майже повністю прикривало вулицю, створюючи неповторну тінь. Лише подекуди крізь гілля майоріли різнокольорові вогні міста, які височіли в якійсь іншій реальності далекого майбутнього, тоді як ця вулиця нагадувала щось середнє між давнім античним лісом і футуристичною цивілізацією нової епохи…

– Це місце таке схоже на Страсбург, – мовив Філіп, а згодом додав, роззираючись довкола: – Видозмінений Страсбург.

– Мабуть, це не просто так. Знаєш, тепер ти частенько ходитимеш цією вулицею до “Бази” Омеги.

– Я якось і не задумувався над цим, якщо чесно. – Він зупинився, обернувшись назад – навіть складно було повірити, що за кілька сотень метрів звідси розташований секретний центр. – Та й узагалі я ще не знаю, яким буде моє життя тепер. Усе-таки Поверхня не схожа ні на те, що я бачив колись, ні на те, що було перед моїми очима стільки років. – Він важко зітхнув і присів на найближчу лавку. Шелест вітру навіював такі сильні спогади, що Філіп просто не міг їх подолати. Вони викликали якийсь меланхолійний спокій із сонливістю. Увесь сьогоднішній день здавався фантастичною ілюзією, створеною його свідомістю. Він глибоко вдихав прохолодне повітря, яке поступово відходило в минуле на зміну літньому теплу.

– Фактично я зараз на межі чогось нового, незнайомого та давно забутого, старого… Я розумію, що десь таки є та людина, яку всі так шукають, проте чи допоможе вона? Чи справді в неї є такі сили, таке бажання, така можливість?

– Ритм надав цій людині все потрібне для цього. Єдине питання стосується її згоди.

– У мене аналогічне питання: чому людина, що змінила цей світ на гірше, тепер має слухати нас і повертати все назад? Яка була її мотивація тоді?

– Я не думаю, що все так однозначно. Ця людина могла навіть не знати, що все так обернеться, – слова ТГ сьогодні звучали особливо загадково, від чого в душу Філа закрадалися сумніви.

– То виходить, я не один, хто може розмовляти з тобою? Тепер я знаю, що Віл теж підтримує з тобою контакт, але скільки?

– Це все занадто складно для сприйняття. Ви з Вільямом знаєте мене дуже багато років, адже чули мене в багатьох життях. Конкретно в цьому втіленні Вільям знає мене вже майже двадцять років, але з тобою ми знайомі не менше. Того життя я був поряд дуже довго…

– Слухай, – перебив його Філіп, перекидаючи з руки в руку свій гологратор, який знайшов в одній із шухляд своєї кімнати. – А хто ще може так вільно спілкуватися з тобою у всій Безмежності? Тільки ти можеш це знати точно. – Філіп зосередився на розгляданні вулиці, а його мозок уважно вловлював кожне слово, сказане Голосом.

– Таких людей двоє – ти й Віл. – Запала пауза, а брови Філіпа невпинно поповзли вгору. Він закрив руками обличчя та, набравши повні легені повітря, повільно видихнув. Чого-чого, а такого він точно не очікував почути.

– А всі інші? Невже жодна інша форма життя у всьому Всесвіті не знає тебе?! Але якщо так, то чому ти обрав тільки нас двох?!

– Я не обирав двох, – незвично тихо сказав ТГ. – Я обрав лише одного… – Зв’язок розірвався, залишивши хлопця наодинці із поставленим запитанням. Хоч такі випадки й були рідкістю, Філу така поведінка ТГ завжди здавалася підозрілою. Це було схоже або на втечу від запитання, або на приховування правди з певною метою.

– Ні, це просто якась нісенітниця! – обурено вигукнув Філ, підхопився на ноги й заходився ходити туди-сюди. – Є відчуття, що він хоче обвести мене навколо пальця! Як дві людини можуть мати однакову здатність? Однаковий зв’язок із Голосом? Чи може скластися ситуація, коли ці люди занадто схожі, але водночас лише один із них обраний Голосом?! – Він швидко запхнув руки в кишені своєї буденної кофти, одягнув кепку та опустив голову, чудово увійшовши в образ звичайного перехожого.

– Занадто багато думок і зовсім мало часу, щоб узагальнити їх якомога краще! Мені й так вистачає всіх цих щоденних дивовиж нового життя, але чи все так ідеально? – Від безлюдності цієї вулиці в голову лізли абсолютно різні думки. Досить складно було їх узагальнити, адже чіткість була лише у відчутті напруги. Напруги, яку Філіп прагнув зняти за будь-яку ціну, забувши і про Омегу, і про Безмежність, і навіть про самого себе.