Розділ 44 “Приховане”

За кілька годин Філіп повністю звик до освітлення зали, яка вже не здавалася такою яскравою. Навпаки – тепер складалося відчуття напівтемряви, що однаково йому подобалося. 

– То як тобі твій новий зовнішній вигляд? – із посмішкою запитав Ларрі.

– Варто визнати, цей костюм не лише стильний, а й корисний, – почав Філіп, розглядаючи себе в дзеркалі. Цей легкий, теплий костюм світло-сірого відтінку з помаранчевими смужками та великим золотим символом Омеги справді йому личив. – Наприклад, шолом із вбудованим геолокатором, тепловізором і ШІ-аналізатором – це саме те, що реально може знадобитися на завданні. Мені подобаються речі, які поєднують якість, красу та сенс. – Філіп склав руки за спиною і повільно рушив вперед, задерши голову та уважно розглядаючи стіни, на яких красувалося стільки чудових картин. Якби не брати до уваги всі інші об’єкти зали, це місце цілком могло б зійти за галерею, адже частина прожекторів була спрямована саме на витвори мистецтва. 

Невже ті, хто встановлював їх, знали, що Філіп захоплюється мистецтвом минулого? Чому тут немає жодної голограми, футуристичної фігури чи дивовижної моделі якогось відомого хмарочоса? Як-не-як, це світ майбутнього, а не минулого. Філіп був більш ніж упевнений, що ці люди – або третьотипники, чимось схожі на нього, або самозванці, які хочуть використати його для пошуків.

До цього моменту Філ навіть не підозрював, що схожий на ту саму людину, яка змінила цей світ. Людину, яка використала свою владу не для того, щоб зробити Безмежність кращою, повернути в неї єдність і справедливість, спокій і злагоду, мир і щастя… 

Ні, ця людина пішла іншою дорогою – вона з невідомих для нього причин цілеспрямовано запустила механізм всесвітнього зла, через яке він страждав вісім років. Довгих вісім кривавих років, які могли б так і не закінчитися ніколи, якби не той випадковий рятівник…

Цей день вніс багато коректив у його теорії та роздуми, адже зачепив його душу. Тепер його енергія знову жевріє, адже він бачить перед собою нову чітку мету, а отже, все інше – питання часу.

Роздумуючи про все навколо, Філ непомітно для себе дістався до іншої сторони приміщення, де його увагу привернула одна з картин. 

На ній було зображено пейзаж якоїсь далекої планети з червоною поверхнею та високими чорними скелями. Замість неба над головою спостерігача простягався космос… 

Навколо не було жодної душі – лише одноманітний пейзаж, до якого Філ звик за кілька хвилин споглядання картини. Здавалося, тут навіть не існує життя, проте струмок в одному з розломів свідчив про зворотне.

– Ця планета називається Велдіз, – почувся голос із-за спини, який Кларк сьогодні вже чув, тож він швидко обернувся. – Я дуже добре знаю її, адже вона була моїм домом.

– Невже? – Філіп не приховував свого здивування, адже щось у цій картині видалося йому особливо цікавим. – Насправді це місце дуже атмосферне. На нього можна дивитися годинами, але всі його простори так і не відкриються для наших очей…

– Як гарно сказано! Містер Лонгдер розповідав про твій стиль, але відчути це вживу – безперечно, унікальний досвід. – Філіп широко посміхнувся. Тепер він мав змогу зблизька розглянути Енн, і, варто визнати, її образ та енергетика сподобалися Філу.

– Розцінюю це як комплімент, хоч і не люблю, коли мене вивчають. Усі ми маємо своїх скелетів у шафі, а виносити їх на загал – не найкраща ідея.

– Слухай, а ти хіба пам’ятаєш своє попереднє життя повністю? Наприклад, мені складно повірити в таке, бо навіть моє теперішнє життя – немов сон. Усе відбувається так раптово й водночас несе в собі стільки гостроти. – Її емоції були настільки виразними через міміку і тон голосу, що Філ просто впав у якусь меланхолійну паузу: він чув слова, бачив те, що вона говорила, але не міг повірити, що є люди, у яких досі є щось живе. Те, чого йому так не вистачає. Те, про що він, мабуть, забув, якщо колись знав. Чи був він живий тоді? Чи було тоді все так просто до першого удару Ритму? Чи він просто не бачив складності в житті? – У моєму житті теж сталася одна подія, що перевернула все догори дригом. Це відбулося вісім років тому…

– Не треба продовжувати. Я знаю, що і як сталося… Навіщо згадувати те, що несе в собі лише біль? – Енн шоковано подивилася на нього, хоча їй і були відомі всі можливості співрозмовника.

Філіп зустрівся з її очима, не кліпаючи та пильно дивлячись на неї. Здавалося, він шукав слів, щоб продовжити розмову, але щось не давало йому внутрішнього спокою.

– Я хотів запитати лише одне, – блакитні очі хлопця зіщулилися, а кожне слово, яке він промовляв, звучало з особливою розміреністю та нестримною цікавістю водночас. – Ти ж бачила його теж? – Енн не могла промовити ані слова. Вона не очікувала саме такого повороту подій, але зібрала в собі сили і спромоглася запитати:

– Людину, що бажає знищити Ритм?

– Саме в ціль. Людину, що прагне все змінити.

– Стоп. – Вона розгублено обвела очима приміщення, високо звівши брови. – Тільки не кажи, що він – наша мета.

– Хех, – Філіп тихо засміявся. – Наша мета ніколи не буває такою простою. Я знаю, що ви всі бачили його, але ніхто не прагне підняти цю тему на загал… А знаєш чому?

– Бо він урятував нас?

– Бо він навмисне це зробив, аби всі ми зібралися тут, шукаючи людину, що змінила світ, але зіткнулися віч-на-віч зі своїми страхами. А якщо точніше, зі страхом минулого. – Філ дивився кудись убік в одну й ту саму точку, а легка посмішка і спокій його обличчя ніби увиразнювали розгадку того пазла, який вони збирали стільки років. – Так-так, вісім років тому ти й Том потрапили в Омегу, але після того, як ви отримали нове прекрасне життя, минуле здалося вам лише тінню, яку зіпсував Ритм. Якщо Томасу не було чого втрачати, то ти втратила цілий світ. Ти втратила близьких і рідний дім, а пошуки почала, щоб дістати відповідь на питання: “Чому так сталося?”. Ця людина стерла пам’ять про себе для Тома, а ти просто не хотіла зустрічатися з цим незнайомцем знову. Він став символом зла в твоїй уяві…