Розділ 39 "Дух нового життя"

– Чорт, як же боляче! – Електричні імпульси розійшлися по всьому його тілу, а очі заіскрилися синім.
Усе тіло напружилося, але за мить усе скінчилося.
Філіп із полегшенням видихнув, притулившись до найближчої стіни. Він повністю повернувся до нормального стану, хоча дихав ще важко.

– Я й подумати не міг, що чіп входить у тіло так… Гм-м, навіть слів не підберу.

– Блискавично? – з іронією запитав ТГ.

– Так неочікувано! Ти ж казав, що я навіть не помічу, як він пройде крізь шкіру!

– Якби я цього не сказав, ти б не погодився його вставити.

– А навіщо він мені взагалі?!

– Я ж пояснював: усі твої документи там. До того ж сприйняття цього світу тепер має покращитися. Озирнися. – Філ глибоко вдихнув, наситивши легені киснем. Лише тепер він відчув тисячі найрізноманітніших ароматів: від запахів старої техніки та занедбаних горищ до повітря з високим вмістом озону. Вологість якось особливо впливала на мозок, змінюючи сприйняття світу.

Неквапливо він обвів поглядом вулицю – таку саму, як раніше. Вона не змінилася, але тепер асоціювалася з чимось далеким, дивним і складним. Здавалося, мозок почав працювати за правилами нового життя.
Звідкілясь прийшло нове розуміння цієї реальності – він просто сприйняв її такою, якою вона є. Проникнувшись атмосферою далекого майбутнього, Філіп наблизився до відчуттів, якими жили люди цього світу, якими дихали й сприймали довкілля.
Це було так, ніби його мозок замінили, а свідомість автоматично набула нових форм.

– Але я досі все пам’ятаю, і цей світ ніколи не витіснить із мого серця той, який для мене завжди буде найкращим, найближчим.

– Оригінальна версія того світу лишилася далеко за горизонтом, і тебе там уже фактично немає. Саме тебе.

– Невже необхідно завжди це нагадувати?! Хіба я не можу хоча б насолодитися думкою, що все могло бути інакше?

– Безмежність це дозволяє, тож я не заперечуватиму. Усе ж це лише думки. Але скажи чесно: невже цей світ тебе зовсім не чіпляє? Він мав би бути цікавішим, незвичайнішим. Його просто треба зрозуміти. Фактично це – модифікована версія світу, у якому ти жив колись.

– Правду кажучи, я досі не зовсім усвідомлюю, де я. Та кімната… Чорт із нею, але все було так реально! – Філіп важко зітхнув і повільно рушив далі, сумно оглядаючи вулицю, хоча на душі нічого поганого не було.
Якщо чесно, після всього душа Філа була майже порожньою, як келих, у якому лишилося лише кілька крапель життя після довгих років спустошення.

– Я вже не раз питаю себе: що далі? Ніколи це питання не було таким очевидним, адже я навіть не знаю, що робити в цьому світі! З чого почати? І як? Люди, здається, більш-менш схожі на тих, якими я їх пам’ятаю, матеріали майже всі були й у нас, гравітація та сама, сонце світить як завжди, небо потроху червоніє. Мабуть, скоро вечір…

– Пропоную почати з Омеги. Найближчий їхній офіс зараз з’явиться перед твоїми очима завдяки чіпу! – ТГ не збрехав, і хоч це вперше виглядало дивно, поверх зображення, яке бачили очі, Філіп побачив напівпрозору карту – схожу на голограму.
Червона лінія на ній слугувала навігатором, указуючи хлопцеві потрібний маршрут.

– Виходить, мені доведеться перейти між різними ярусами? – Квартал закінчився, і перед Хантером знову відкрилася велика людна дорога, над якою з шумом пролітали зорельоти. Лише тепер мандрівник уперше їх побачив, зупинившись як укопаний. Його очі округлилися від неймовірного здивування, а рот ледь розтулився. Великі й малі, видовжені й кулясті, сплющені й змієподібні – найдивовижніші моделі пролітали над головою, а він, задерши її, стояв і боявся поворухнутися.

Ця вулиця здавалася набагато масштабнішою й насиченішою.
Кількість голограм і різноманітних екранів просто вражала: вони вкривали все, розмовляли, співали, демонстрували товари чи передавали новини з усіх боків. У повітрі гучно лунала витончена кібермузика.
Атмосфера була карколомною. Зображення сяяли, переливалися різними кольорами й проносилися над головою. Озброєні до зубів лазерами, кібермечами й вогнеметами п’ятиметрові роботи-сторожі патрулювали вулиці, непомітно скануючи перехожих. Їхні квантові комп’ютери за секунди обробляли мільйони даних.
Повсюди гуділи дрони всіх можливих розмірів і форм. Кожен мав свій особливий вигляд, тіло й, здавалося, навіть емоції, хоча їхні звуки зводилися до пищання, пілікання та дзижчання. Дрони розносили товари, передавали інформацію й навіть слугували персональними помічниками своїх господарів.
На найбільшому банері до перехожих звертався чоловік у кіберкостюмі, що нагадував Координатора:

– Зараз наша Батьківщина бореться не лише проти зовнішніх ворогів, а й проти дисидентів усередині – Тетраелю та Омеги. Наша стабільність, невпинний розвиток і прогрес змушують їхнє керівництво лютувати, адже їм не осягнути ні геніальності наших міжгалактичних ідей, ні величі Імперії, що домінує в усій Безмежності! – Його гучні слова, змішані з грізними акордами бойових композицій, лякали й надихали водночас.

Тисячі об’єктів навколо дедалі більше шокували Філіпа. Їхня різноманітність і відповідність далекому майбутньому вражали пишнотою, масштабами, химерними й водночас простими формами. Для людини, яка пережила стільки, цього було більш ніж достатньо. Навіть із чіпом, що покращував сприйняття, мозок ледь справлявся з такою кількістю змін.