Розділ 37 "Новий світ старими очима"

Філіп швидко крокував широкими проспектами Вальфарарео, не приховуючи цікавості майже до кожного будинку. Як-не-як, єдиний світ, який він більш-менш пам’ятав, залишався в далекому Страсбурзі, у його рідній країні, у звичному часі, коли все було зрозумілим і логічним, коли технології ще не перевершували людину, а світ навколо не контролювала одна група людей.

– Отож, ти хочеш сказати, що без цього чіпа я ніяк не зможу жити в цьому світі? – подумки запитав Філ.

– Зараз ти людина без імені, паспорта, особистих даних і жодних знань про цей світ. Як ти збираєшся жити там, де нічого не розумієш?

– Тобто один чіп здатен так кардинально все змінити?

– Тобто він здатен змінити тебе, підлаштувати до умов цього непростого світу.

Серед величезного натовпу вулиці складно було зосередитися на деталях, але Філ усе ж намагався уповільнити час, щоб придивитися до кожного обличчя, яке з’являлося й зникало в океані людей.
На відміну від минулого, цей світ був гострішим, чіткішим і масштабнішим. Усі обличчя перед ним здавалися серйозними, ніби позбавленими емоцій.

Лише зрідка вони змінювалися, виражаючи гнів чи щастя, здивування чи задумливість, сум чи приязність.
Але таких особливих, емоційних людей було небагато. Основу складали ті, кого Філіп ніколи не бачив.
Люди з гаджетами у вухах, руках і чіпами в тілі. Це були незнайомці нового світу, про який так багато писав Генріх у "Темряві Майбутнього". Тепер кожне слово, яке він виводив з острахом і певним жахом, набувало сенсу.

Тоді він бачив ці картини, цей світ, що лякав чимось незбагненним, величезним і неосяжним. Він бачив кожну деталь, кожну особистість, кожну частинку цього всеосяжного Всесвіту.
Він писав про цей світ, щоб Вальфронія, Тетраель і абсолютна диктатура залишилися лише його хворою фантазією, якою їх усі тоді вважали. Тепер же можна лише уявити, яку розгубленість відчував Філіп, опинившись там, куди не хотів потрапити за жодну ціну.

Він згадував і Територію Тіней, яка була частиною його твору, яку він не вигадував, а бачив. Бачив у снах, думках і просто заплющивши очі. Коли він ще був далеко за горизонтом, удома, то не розумів ні що це за футуристичні світи, ні звідки вони беруться, ні чому постають перед його очима. До останнього цей світ залишався лише тінню, у яку він змушував себе не вірити.

– Цей світ завжди був правдою, мої думки завжди були передбаченням, а те, про що я попереджав, – не пустими словами.

Височенні будівлі, самі конструкції яких змушували хлопця затамувати подих, вражали своїми габаритами й жахали тим, що жоден об’єкт його світу не міг із ними зрівнятися.

– Звертай звідси ліворуч. Місце, де тобі видадуть чіп, нелегальне, адже зараз ти, по суті, сам нелегал – ні документів, ні знань, а житло зареєстроване чорт-зна на кого! – Він звернув у темний провулок, яких між хмарочосами було чимало. Тут уже не було людей, як і шуму вулиці. Гіганти з галактронного скла та сталі, чиї стіни часто вкривали рекламні банери, що змінювали картинку кожні десять секунд, залишилися позаду, поступившись місцем вузьким проміжкам із баками для сміття та забігайлівками, яким бракувало грошей на оренду кращих приміщень.

Замість гладенької поверхні під ногами тут лежала розбита дорога з десятками калюж і тріщин. Через її нерівність Філіп кілька разів оступився, задираючи голову, щоб осягнути висоту навколишніх будівель.

– Як це все тримається, чорт забирай?! Скільки тут поверхів і чому всього так багато?

– Відповідь криється в століттях надшвидкого розвитку. Звісно, було багато інших факторів, але основний досі вкритий завісою загадок… До того ж сто п’ятдесят поверхів – не така вже й рідкість у Вальфарарео. – Між залізними гігантами гуляв вітер, навіть відчувалася прохолода, з огляду на пору року.
До того ж варто відзначити, що, відійшовши від центральних вулиць, у нетрях між хмарочосами рослинність була значно помітнішою: тут, тулячись до стін будинків, росли звивисті дерева, між кривими плитами пробивалася трава. Здавалося, у цьому місці час, на відміну від центру, зупинився. Серед небагатьох перехожих переважали старці, диваки та ті, кому не вистачало грошей на сучасніше життя.
Над головою простягалася ціла мережа дротів, кожен з унікальним написом.
Освітлення тут було проблемним – єдиним джерелом слугувала підсвітка крамниць-халабуд, що, наче губки, вкривали перші поверхи будинків.

– Контрасти вражають! Що б там не казали, але цей світ дивовижний! Так, у ньому купа дивних, незрозумілих мені моментів. Так, його люди для мене чужі, а масштаби завеликі, але все ж… – Він перевів подих, слухаючи звуки стічної води, що тут заміняла річку. – Цей світ особливий. Чимось він мене зачепив. Імовірно, різноманітністю, палітрою кольорів, хоча деякі з них далекі від ідеалу.

– Ми майже на місці, зосередься. Тобі треба знайти крамничку з блимаючим написом "Food Zone". Це просто старий продуктовий магазинчик. Кодове слово – Клетвер.