Розділ 35 “Ключ до розгадки”

27 жовтня

Вільям поправив краватку на своєму чорному дорогому костюмі, який одразу впав йому в око, щойно він відчинив двері однієї зі своїх робочих шаф.
На вулиці наставав вечір, і рожеві сонячні промені заливали кімнату. Галантний стиль видавав не лише статус власника, а і його смак. Хоч хлопець раніше ніколи не вдягався так, як сьогодні, йому це подобалося: і подвійне життя, і робота, і колектив, із яким він швидко здружився, попри те, що був на роботі лише кілька годин на день. Урешті-решт, він мав своє справжнє життя, яке, щоправда, не було таким розкішним і насиченим.

– Сьогоднішня зустріч може змінити всю нашу місію! Ти розумієш це? – Схвильований Віл швидко розчісував волосся, від чого гребінець вирвав йому кілька волосин.

– Розумію, але не забувай, що ти готовий до цього! Урешті-решт, у тебе вже чималий досвід роботи в Міністерстві, як на твій вік! Хе-хе, справжній вік.

– Не знаю, як тобі, але мені здається, що у двадцять п’ять це дуже хороша посада! Не кожен спеціаліст має таку навіть у сорок чи п’ятдесят.

– Згоден із тобою, наші агенти добре попрацювали! Обіцяю: ти станеш частиною Омеги, щойно завершиш це завдання. Я впевнений, ти зумієш скерувати розмову в потрібне русло й дізнатися більше. – У двері постукали. Бруно-Вільям знав, що це Міранда, яка завжди була вкрай пунктуальною. – Не забувай: це просто звичайна вечеря. Єдина особливість – із ким вона відбудеться. От і все.

– Містере Уокенс, ваш зореліт уже чекає, вам слід вирушати негайно! – Голосно повідомила вона, виражаючи властиве їй глибоке занепокоєння.

Бруно розвернувся і з посмішкою промовив потрібні слова, від яких стіни кабінету зникли.

– Думаю, усе пройде чудово! Я в прекрасному настрої. Сподіваюся, пан Лонгдер теж буде в доброму гуморі…

Зореліт елітного класу летів спеціально відведеною для нього смугою, де навіть у вечірній час не було заторів. Захід сонця майже сховався за горизонтом, але слабкі, ледь помітні промінчики ще світили, нагадуючи, що пів години тому зоря була саме тут.
Бруно мовчки дивився на райони міста, що пролітали так швидко, ніби це був атракціон, а не звичайний літальний апарат. Утім, попри швидкість, із якою модель Етта долала десятки кілометрів, поїздка була комфортною: кабіну зовсім не трясло, а плавність руху вражала. Навіть вода в склянці залишалася майже нерухомою.

– Він точно знає все про потрібне нам місце, адже він керує районом Дельта!

– Знаю, але інформація, яку нам доведеться з нього витягти, надто секретна. Сумніваюся, що він знає таке, хоча…

– У світі, де ілюзії стали частиною життя, можливо все! Здається, ти колись так казав?

– Ключове слово – колись. Ти чудово пам’ятаєш, що сталося 11 вересня на Площі Тисячоліття. Тетраель на правильному шляху, а отже, захист інформації має бути щонайменше покращений, а в ідеалі – повністю закритий для сторонніх.

– Це була моя ідея, і я доведу її до кінця! Ось побачиш, я щось та дізнаюся. Це я можу тобі гарантувати.

– Але не факт, що нам це знадобиться… – Вільям не раз помічав, що дивитися у вікна таких швидкісних апаратів не надто приємно. Через пів години могла заболіти голова, а то й початися нудота. Він же їхав на вечерю, тож не варто було ризикувати. Але у звичайному житті жоден транспорт, яким він користувався, не міг зрівнятися з цим – ні за висотою польоту, ні за швидкістю.
Це змушувало очі Віла розглядати кожну будівлю, кожен проспект. З таких висотних трас сприйняття інформації кардинально відрізнялося, як і її осмислення. Усі краєвиди, усі зорельоти, усе місто лежали як на долоні.

Ця картина водночас захоплювала своїм колоритом і заспокоювала якістю.
Її масштаби змушували затамувати подих і перейнятися атмосферою вечірнього міста. Свіжий вітерець легко проникав навіть крізь зачинене голограмне вікно, яке дозволяло насолоджуватися польотом із вітерцем, залишаючись у безпеці.

– Ми будемо на місці через п’ять хвилин, – повідомив Х-Войсер.

– І ти тут! Цікаво, що цього разу змусило тебе поїхати зі мною?

– Власне, я ваш пілот, хоча за законом мене називають автопілотом! – Вільям не стримав усмішки, відчувши подвійність цих слів.

– Для мене ти завжди свій, тож не переймайся. До речі, що там із часом?

– За мить буде сьома. Усе встигаємо. Не забувайте, що зорельотна парковка на сотому поверсі. Там же розташований ваш елітний ресторан.

– Тоді добре, встигаємо. Я не міг запізнитися на цю зустріч. – Зореліт знизив швидкість, а на горизонті з’явився хмарочос, підсвічений червоним світлом. Темрява надворі густішала, тоді як різнокольорові вогні міста ставали дедалі яскравішими.
– Мушу визнати, я таки зголоднів. Не відмовлюся від розкішної вечері.