Розділ 34 “Поверхня”

В обличчя дув вітерець, а зелена трава під ногами, частково вкрита пожовклим листям, додавала осінній картині чогось принадного, живого. Поодинокі дерева, яких на цій рівнині було так мало, сумними очима дивилися на хлопця. Чистий струмок із блакитною водою манив освіжитися.
Філіп вдихнув свіже, насичене киснем повітря, і по його обличчю покотилося кілька сльозинок.

– Навіть найлютішому ворогові я не побажаю відчути те, що відчув я, що назавжди залишиться в мені. – Дух свободи навколо був таким давнім, забутим, що він почав сумніватися, чи це не сон, чи не чергова ілюзія…

Він ступав по м’якій траві так, ніби це було щось дивовижне, а в голові спалахував спогад за спогадом. Тут їхній потік уже ніщо не стримувало, від чого душу розривало на шматки.

– Я чекав цього дня стільки років, стільки часу. Спочатку чотири роки там, потім вісім тут, але що далі? Невже на цьому можна поставити крапку?

– Розімкни свій кулак і вирушай до місця призначення, там усе й дізнаєшся. Тут тобі не варто довго затримуватися. Зрештою, цю втечу організував не я і навіть не сили Омеги! – Здивувавшись словам ТГ, Філіп швидко глянув на свою руку, яка, як виявилося, стискала АВГ – Автономний Випромінювач Голограм.

– Звідки це в мене? – подумав він і одразу ж кинув маленьку кульку на землю. За мить вона спалахнула синім кольором, утворивши портал, що вів у невідомість.
Із сумішшю суму, радості й жаху хлопець озирнувся назад – на величезні сірі корпуси Території Тіней, про які він знав так мало. Він згадав усіх тих, хто досі залишався там, хто страждав, боровся і вмирав. Подумавши про них, Філіп стягнув сорочку з лівого плеча й перевірив те, що одразу підтвердило всі його здогади – Темна Мітка зникла!

– Вони більше не знайдуть мене, я більше не Тіньовий, – хоч ці слова мали б його тішити, щось важке досі гнітило його душу.

Можливо, це були наслідки цього довгого етапу. Може, втома останніх тижнів або відлуння зневіри, яке хоч і зникло, але досі бриніло в його голові.

– Ось усе й закінчилося, час перегорнути цю сторінку! – Востаннє глянувши на сірі будівлі позаду, що так різко контрастували з красою природи, він ступив у портал. Усі пейзажі, що його оточували, миттю зникли, усе щезло, а Філ опинився сам у довгому сяючому коридорі, кінець якого був уже близько.
Хлопець мовчки йшов далі, але щось приємне дедалі сильніше огортало його душу, змушуючи минулі спогади втрачати чіткість і розчинятися в мороці уяви.

Кожен крок ритмічно відлунював у всьому його тілі, наче електричний розряд, який, однак, не завдавав болю. Серце тріпотіло дедалі сильніше, коли минуле відступило на другий план. Тепер він прагнув лише одного – дізнатися про своє майбутнє.

Тунель закінчився, і Філіп, сам того не помітивши, плавно опинився в кімнаті, яка одразу здалася йому знайомою.

Хоч вона й не виглядала сучасною, у ній був свій шарм, щось особливе. Старовинні картини героїчного стилю із зображеннями великих полководців, що перемагали в запеклих битвах, і прекрасні пейзажі лісів та водоспадів із невідомих країв і світів прикрашали стіни.

Поруч із голограмним комп’ютером, що складався з монітора-голограми та кількох дротів, під’єднаних до нього, стояла велика різьблена шафа, яка явно була тут особливою. Усі її полиці займали найрізноманітніші модельки старовинних автомобілів, потягів і навіть літаків, щоправда, усі вони були з далекого XIX століття. Але стояли вони тут новенькі, наче щойно зроблені.
Дерев’яне високе ліжко з орнаментами, дбайливо вкрите ковдрою, тулилося біля вікна, закритого золотавими шторами. Інша шафа з десятками його улюблених романів, повістей, збірок віршів, енциклопедій та атласів стояла на своєму звичному місці – навпроти шафи з експонатами, яку Філіп завжди так називав. Називав, коли ще був живий.

– Виявляється, це теж не вигадка… Ні, я не вірю своїм очам! Скільки часу, скільки років, скільки всього сталося! Чорт би побрав цей клятий Ритм, але я все пам’ятаю! Усе! До найменших дрібниць! До найнепомітніших моментів! – Сльози знову стояли в його очах, але він стримував їх. Стримував щосили, доки душа ледве витримувала цей потік інформації. – Я ніколи не цінував навіть свою власну кімнату, у якій прожив цілих двадцять чотири роки! Я завжди вважав, що життя, яке ми маємо, коли все добре, – це недостатньо! Я думав, що маю так мало, доки не зіткнувся з Ритмом особисто, доки не змінився сам, не перевернув усе догори дриґом, доки не загинув у його вогні, а ця маленька кімната так і чекала мене! Чекала, що я повернуся і зрозумію, як не цінував її! Як не цінував усе своє минуле життя! – Він присів на ліжко, глибоко задумавшись про все навколо.

Вир емоцій у його душі досі не давав просто розслабитися, поки він згадував усе навкруги, торкаючись кожної стіни, роздивляючись кожен об’єкт, гортаючи кожну книгу, оглядаючи кожну модель, відчиняючи шафи й зазираючи під них у надії знайти речі, які колись туди поклав. З кожною хвилиною йому ставало легше, реальність набувала нових форм, обирала інші кольори.
Ба більше, навіть запах у цій кімнаті зберігся таким самим, як тоді – у далекому 1913 році, коли він переїжджав до власного будинку.