Розділ 33 “Розплата”

Філіп падав. Він відчував, як невагомість тягне його вниз, а навколо пролітали незрозумілі об’єкти – зірки чи астероїди. У вухах усе гуділо.
Час від часу сяйво засліплювало його, але він повністю контролював себе, не зводячи погляду з леза.
Вперше за весь цей час він по-новому дивився на світ, а в голові лунали слова, які чув щодня в тих холодних стінах. Слова того незнайомця, який дав йому життя – хай навіть таке. Який зустрів його знову, який був єдиним у цілому світі, хто не забув про нього, хто зрозумів його, хто дав шанс усе змінити.

– Коли ми судимо вбивцю, ми не стаємо вбивцею, – ці слова набували нового сенсу з кожною секундою польоту в цьому міжгалактичному тунелі. – Вони порушили це правило. Саме вони завжди хотіли знищити тебе, вас усіх, нас усіх. Вони вирішили, що можуть бути суддями всієї Безмежності, що мають право самі вирішувати все, спираючись лише на Ритм Життя – пережиток минулого. – Руки спітніли, але тепер у них пульсувала та сила, яку Філіп добре пам’ятав.
Це була сила, що наповнювала душу чимось більшим за впевненість і сталеву волю. У такі миті картинки перед очима завмирали, і можна було чітко розгледіти кожну мить минулого, згадати кожну подію, кожен нюанс.

– Я не відчував цього вже кілька років, – скорбота в його голосі змішувалася з люттю, яку неможливо було приборкати. Емоції переповнювали його так, що він міг би вибухнути, як бомба. – Увесь цей час я був собою – тим, хто шукав цей світ і прагнув його збагнути. Я був тим собою, тим Генріхом, який так і не вийшов із трансу світового катаклізму. Лише тепер горизонти розкрилися, і я знову відчуваю його. Іншого себе. Іншого Генріха.

Щось сильно здригнулося і з гуркотом упало додолу. Очі широко розплющилися, а космічні пейзажі вмить змінилися знайомою Кімнатою Енергії, тільки тепер ні рук, ні ніг уже ніщо не стримувало. Очі сяяли, а на обличчі грала зловісна посмішка. Він дивився на кіберлезо, що вигравало вогненним кольором Клетверу. Важко сказати звідки, але саме тепер йому згадалося, наскільки потужною була ця речовина.
Координатор, нічого не підозрюючи, стояв перед монітором, занурений у свої роздуми.

Майже безшумно Філ підвівся з крісла, відчуваючи, як його золоте волосся ніби здіймається під невидимим вітром. Усередині бушував шторм. Серце калатало сильніше, ніж будь-коли, але вперше за роки він відчував щось більше за натхнення. Він відчував ейфорію, адже все – його думки, розслідування про минуле життя – справдилося. Він знову бачив себе, знову був собою, знову думав як тоді, знову дивився на світ як тоді, знову дихав, знову відчував силу, емоції і, найголовніше, – життя. Він забув, що це таке. Роками він нічого не бачив, а тепер туман невідомості розвіявся.

З кожним кроком давно забутий азарт наростав, посмішка ставала яскравішою, очі повертали енергію життя, доки Координатор усе наближався.

– Цього не може бути… – тихо промовив він, жахнувшись від інформації, що висвітлювалася перед ним. – Ти не міг покинути потойбічну частину Кімнати Енергії, не міг просто взяти й зламати цей вічний механізм! – Його здивуванню не було меж, шок переростав у розуміння, що ситуація вийшла з-під контролю. – За всі ці роки ніхто не міг навіть спробувати вийти з трансу, але та кількість енергії, що виділилася сьогодні там, дорівнює всім нашим запасам Клетверу… – Його обличчя зблідло, пройняте небаченим жахом. В останню мить він зрозумів, що змінити щось уже пізно.

– Час помсти настав! – З диким криком і спалахом в очах Філіп устромив ножа в залізне тіло Координатора, який, попри все, відчував біль, наче людина. Іскри розлетілися в усі боки. Від яскравого світла, що линуло з місця удару, він примружився, але не міг відвести погляду від моменту, якого чекав стільки років.
Кіберлезо, від якого били помаранчеві промені, згасло, щойно Філіп різким рухом витягнув його з тіла жертви.
Координатор уже не стогнав, а мовчки впав на коліна, ледве хриплячи.

– Ти-и-и, – він зайшовся кашлем, а в його очах уже виднілася смерть, – т-т-и-и-и з-завжди-и був ос-ос-особливим… – Клетвер витікав із нього яскраво-помаранчевими струмками, утворюючи цілу калюжу крові життя. – Наш-ш-шим завданням б-було не дати тобі п-повернутися, – Філіп стояв над ним, гордо задерши голову, а з кінчика леза досі крапав Клетвер. – Ти не м-мав здійснити свою м-місію… Ти мав з-закінчити усе т-там, але…

– Але тепер ти закінчив усе тут. Точніше, я завершив ці довгі роки чекання просто сьогодні. – Погляд Філіпа палав – настільки впевненим він виглядав. Що секунди його внутрішня сила й гордість ставали виразнішими та яскравішими. Їхнє сяйво міцніло, а захват від власної сили, що подолала Кімнату Енергії, Координатора і сам Ритм, перетворювався на Безмежність усередині цієї людини. – Але все ж я хочу знати одне: що за місію я мав здійснити? – Окрім шуму вентиляторів і гудіння старих голограм, у кімнаті панувала тиша. Координатор не рухався, завмерши на колінах.
Філіп без вагань глянув у його скляні очі, що вже не сяяли. Здавалося, це могло тривати вічно – цієї картини він чекав так довго, а тепер міг споглядати її скільки завгодно. – Схоже, це кінець… – холодно мовив Філ і розвернувся до дверей. Здалеку, з тих далеких коридорів, долинали незрозумілі звуки, кондиціонери наповнювали кімнату холодним повітрям, від якого голова насичувалася киснем і працювала значно краще. На столах лежали десятки приладів для катувань піддослідного. В архіві зберігалися тисячі документів із жахливими таємницями, а десь у нетрях Території Тіней хтось так само купував, продавав і споживав монр, щоб банально вижити й психологічно витримати цей світ. Світ, який Філіп тепер покидав, назавжди розділивши минуле й майбутнє новою яскравою межею. – Але з іншого боку – це початок нового світу, нового і водночас старого життя, – з легкою посмішкою він зробив кілька кроків до чорного виходу і штовхнув двері – в обличчя вдарив прохолодний жовтневий вітерець, якого він не відчував вісім років. Вісім років, які вдалося пройти й перемогти лише йому. Лише одній людині. Людині, що має місію, суть якої досі лишається для неї загадкою. Людині, на ім'я Філіп Хантер…