Розділ 32 "Жах тиші"

8 жовтня

Вже понад тиждень нічого не відбувалося. Жодних сцен чи незрозумілих снів. Жодних заглиблень у минуле чи думок про майбутнє. Жодних звуків, які могли б означати, що Філіп ще живий.
Лише тиша. Мертва, бездонна тиша, у якій не було нічого, крім цього відчуття. Відчуття того, що ти вже не частина світу, а його крихітний уламок, який легко може загубитися у вирі подій навколо, стало домінантним.

На його обличчі відображався весь біль восьми довгих років абсолютного пекла. Довгих років, які не витримала й половина його знайомих.
Останні тижні стали ніби кульмінацією цього кошмару.
Якби обличчя Філіпа було чистим аркушем паперу, на який ставили маленьку крапку щоразу, коли черговий день його життя втрачався, перетворюючись на суцільні муки, цей аркуш давно став би чорним-чорнісіньким. Таким же, як це підземелля, як це життя, як увесь світ, що його оточує.
Нарешті настав момент, коли перед очима вже не пролітали кадри минулих днів, не майоріли думки про щасливу мить, яка закінчить усе це, поверне все на свої місця. Філіп відчував таку втому, ніби весь світ сперся на його плечі. Сірі кольори стали для нього єдиною палітрою та різноманітністю серед суцільної темряви, хоча навіть якби він вийшов на Поверхню й побачив усі можливі кольори, то не знайшов би нічого яскравішого за білий.

Здавалося, усі сили, що були в його тілі й душі, покинули його. Усе те, що роками змушувало йти далі попри все, зникло.
Він багато чув про те, як слабкі люди покидають цей світ, але тепер переконався в парадоксі – навіть найсильніші не витримують такого Ритму. Ритму, головна мета якого – убивство Філіпа Хантера. Від самого початку це була його доля – вічно вмирати у світі, який не залишив йому іншого вибору, хоча колись він думав інакше…
Так, колись у ньому жило щось. Те, що давало сили, коли не було нічого, коли зло оточувало все, коли сам Ритм був проти нього.

– Я знаю, що це кінець… Закінчення довгого шляху, позбавленого мети, – кутики його губ здригнулися, утворивши щось схоже на криву посмішку. – Я згоден розпрощатися з цим світом, але з якою метою?
Теорія Безмежності стверджує, що є лише один відсоток шансу вирватися з Ритму після смерті. Тільки одна зі ста душ зможе вирватися, загубитися у вирі світів, випливши десь на іншому боці Всесвіту, але вже без ярма Тіньового, позбутися якого майже неможливо.

– Завжди здавалося, що цей момент, коли дорога закінчиться, буде не таким, – Філіп подивився на холодне темне приміщення, у стінах якого за понад два тижні побачив стільки зла, скільки звичайна людина з Поверхні не бачить за все життя. – Проте з іншого боку має стати легше, я ж піду звідси кудись далеко… Так, імовірно, я знову стану Тіньовим, знову проживу цей етап, знову піду… І так знову і знову… Роками, десятиліттями, аж поки одного разу мені пощастить і я просто вирушу в найдальшу частину Безмежності…

– Звідки ти це знаєш?

– Якщо ти думаєш, що лише ти можеш дізнатися щось із відчуттів, то помиляєшся… Я теж завжди це знав, здогадувався і про минуле, яке ховало в собі велике зло, і про цей світ, і про Поверхню… Тоді я не вірив у це, але часи змінилися – я вже відпустив цей світ, хоч щось у ньому досі стримує мене від невідворотного. – Його холодний, позбавлений життя голос звучав, наче пророцтво.
Пророцтво, згідно з яким Вальфронія мала зникнути, зло – припинити правління світом, а людина, що змінила цей світ у гірший бік, повернути все назад, подолавши те, що сама колись створила.

Але звідки й чому в його голові з’являються ці думки, що б’ють фонтаном? Хто хоче, щоб він знав усе це, пропускав через себе й робив висновки? Який сенс у цих думках-посланнях? Який сенс у Безмежності, у Ритмі Життя? Який сенс у житті взагалі, якщо ніщо вже не врятує, не поверне все назад, не зупинить того, що спочатку привело його в цей клятий світ, потім зробило Тіньовим, а тепер закинуло в ці Підземелля?
Позаду пролунав звук, ніби щось розбилося.
Очі Філіпа розширилися. Здавалося, вони от-от вилізуть із орбіт. – Ць-цього не б-було тиждень… – Його вуста тремтіли, він повільно обернувся, уже не вірячи в те, що відбувається. – Що? – Ошелешені від жаху очі Філа дивилися на уламки його морських камінців і ракушок – єдиний спогад про Фарленд, про ті дні, коли все було так… Так нормально?

І все ж усередині щось щеміло й боліло, дивлячись на цю сумну картину. Вони були для нього символом віри, що ніколи не згасне. Віри, яка не згасала впродовж цих довгих років, але підвела його, як і все інше.

Серце легенько кололо, а голова розколювалася. Його охопила задишка, яка от-от мала обірвати всі страждання.

– НІ… Це лише ілюзія… Цього вже не може бути тут, бо це – кінець шляху! – У розпачі він кинувся на підлогу, хапаючи все, що потрапляло до рук. – Годі мені брехати! Я не бачу цього! Я не відчуваю цього, але знаю, що воно тут! Що ви хочете від мене? Ви всі? Ви забрали в мене все, мені вже немає чого втрачати! Чуєте?! – У відчаї він кричав нелюдським голосом, що більше нагадував рев збожеволілого звіра. Він рвав на собі волосся, кидав у різні боки все, що потрапляло під руки, і, не в змозі вгамувати нелюдський внутрішній біль, уже не тямив себе – чи то від жаху навколо, чи від усвідомлення, що втрачає все, чи від неможливості вирватися з цього становища, розірвати це коло, повернувшись у той далекий день 1914 року, коли все почалося. Шкода, що розуміння ситуації приходить занадто пізно, щоб із неї вийти. Саме тоді шансів на життя вже немає. У цьому й суть Ритму Життя, який може створити як вічне Пекло, так і Рай…