Розділ 29 “Коридор втрачених мрій”

Темрява. Краплі води та вологі стіни. Холод. Не такий, як у світі, з якого він вийшов, але не менш пронизливий. Очі Філіпа розплющилися і з якоюсь недовірою оглянули місце, куди він знову потрапив.
Він сидів, так само як і тоді, коли потрапив у книгу свого Ритму. Тільки тепер він знову був у реальному світі, хоча це й було під великим сумнівом. Він уже давно забув, що таке той реальний світ. Перед ним завжди були ілюзії, або ворожі, або свої.
Здалеку почулися ті пронизливі звуки, які він уже чув раніше. Тепер же вони нагадали про себе, немов манячи у ту глибоку темряву, яка пропонувала йому свої таємниці.

– Де я насправді? Годі вже цих жартів, я відчуваю, що тут щось не так!

– Я не втомлюся пояснювати: шляху назад уже немає. Ти можеш рухатися винятково вперед. Вони вже не відпустять тебе. Це місце – один із найкращих ілюзійних просторів, створених сучасною наукою, і вони робитимуть усе, аби ти не витримав і здався. Аби ти таким чином послабив свій щит, і твоя величезна енергія Клетверу разом із твоїми силами перейшла до їхніх рук, а згодом до вищих кіл. Таких, як ти, вкрай мало, тим паче в нашій реальності… Ти не можеш просто зупинитися. Врешті-решт ти це й сам розумієш.

– Але чому вся ця відповідальність саме на моїх плечах? Хіба не мало Тіньових навколо?

– Їхня роль не зрівняється з твоєю. Вони лише пішаки, і чисто фізично не зможуть побачити все поле битви. Тим паче коли це поле створив ти.

– У сенсі я? Що за нісенітниці ти верзеш?! Що більше я слухаю твоїх пояснень, то більше починаю бачити, але точно не розуміти. Принаймні мені так здається.

Голосний крик привернув увагу Філіпа вглиб коридору.
Це був вкрай пронизливий звук, який немов увібрав у себе весь біль Всесвіту.
Кроки Філіпа стихли. Він стояв непорушно, вслухаючись у гробову тишу, яка, здавалося, не була абсолютною. Щось ворушилося і видавало химерні звуки. Хлопець доторкнувся пальцями до своєї голови – стало ніби ясніше і дещо тихіше.

– Все-таки навіть цю ілюзію можна побороти. Головне – збагнути, до чого вона прив’язана.

Впевненість та відчайдушність штовхали його вперед, і він не міг зупинитися. Цього разу відчуття губилися в порожнечі невідомості. Вони забирали з собою всі думки й спогади, залишаючи Філіпа в такій самій порожнечі.
З часом його очі звикли до темряви, він уже міг легко розрізнити проходи в стінах, межі головного коридору та навіть якісь дивні кам’яні лави, що незрозуміло чому стояли тут. Який у них сенс, якщо тут нікого немає? Чому він потрапив саме сюди й чи є звідси вихід? Це були запитання без відповідей. Запитання, що губилися в холоді мовчання. Мабуть, це мовчання було страшнішим за звуки. Саме його існування вже створювало передумови до хвилювання. Здавалося, цей коридор нескінченний, цей Ритм – непереможний, а цей холод перестане відчуватися лише після смерті.

– Колись давно я мріяв, що світ перестане з мене знущатися, – з темряви хрипло прозвучали слова незнайомця.

Філіп насторожено повернувся на голос.
– Я думав, що світ перестане дивитися на мене згори… Сподівався на це, але нічого не вийшло! – Спокійний тон раптово змінився жорстким басом, що заволав одразу з усіх сторін, після чого під стелею спалахнуло червоне світло. Тисячі голосів знову зашепотіли з усіх проходів, але їхніх слів неможливо було розібрати.

– Світ думав, що я потвора! Врешті-решт, тоді я був нею лише ззовні. Але після того, як я викинув на них усю свою злість, я став нею і всередині! – Світло осяяло жахливу картину: молодого чоловіка, скорченого від якоїсь незнайомої інопланетної хвороби, який виглядав набагато старшим, ніж був насправді.

– Я вірив, що зможу знайти себе в житті, думав про краще і йшов до кращого, доки не втратив усе. Доки не залишився сам у світі, який привів мене сюди, – з іншого боку вийшла інша постать, така ж змучена, але більше схожа на людину. У її гострому погляді Філіп відчув знайомий колись погляд на світ, погляд, від якого серце запалала шалена ностальгія. Червона рідина почала текти з різних тунелів, що вели до головного коридору.

– Хто ви й що ви хочете від мене?! Чуєте, ви – лише ілюзія! Така, які створюю я, і які лише копіюють вони!

– Але вони є тут не просто так, ти це знаєш… Але чи здогадуєшся ти, що все це – нова реальність? – Філіп з жахом дивився то на людину з розірваною сорочкою, яка весь час переміщалася з надзвичайною швидкістю. В очах усе переливалося, а з усіх кутків виринали постаті, що більше нагадували мертвих, аніж живих. Не виключено, що вони й були мертвими, але у вигляді живих.

– Ти не можеш стверджувати щось про реальність, адже тебе тут немає! Немає! Я ніяк із тобою не перетинався, а те, що моя голова змушена створити тебе, – не моя провина! – Скорчене обличчя постаті скалилося, а його тіло звивалося, немов змія, через що роздивитися його було складно, на відміну від інших істот, які взагалі не нагадували людей. Шмаття замість одягу, сірий колір шкіри та нелюдські крики з усіх сторін…