Розділ 27 “Сон минулих днів”

Сонце світило надзвичайно яскраво. Його промені самі по собі були джерелом гарного настрою та спокою, що панував на цих лугах. Зелена трава здавалася яскравішою, ніж мала б бути, а червоні, жовті й сині квіти, яких тут була неймовірно велика кількість, губилися серед власних пахощів. На небі не було жодної хмаринки – його блакить вабила, чарувала й радувала водночас. Нижче пагорба простягалися неозорі рівнини, які розділяв широкий Рейн. На його берегах можна було помітити безліч маленьких поселень, що цього ясного дня ідеально вписувалися в картину гармонії природи. Удалині, куди текла річка, починалася забудова міста. Будівлі вже можна було відрізнити від сільських їхнім розмахом і кількістю поверхів, яка впевнено зростала в міру наближення до міста. Ця чистота й незайманість природи здавалися чимось дивовижним, ніби це був сон. Сонце стояло так високо, що можна було впевнено сказати – надворі обідня пора. Удалині, за течією річки, плив невеличкий човен. Галас міста тут зовсім не чувся, хоча воно було лише за кілька кілометрів від пагорба. Це був звичайний липневий день, який нічим не вирізнявся з-поміж інших, такий самий, як і решта. Свіже повітря вдихалося на повні груди, а легенький вітерець дуже допомагав охолодитися від теплого сонячного проміння. На пагорбі, в затінку під деревом, сидів Філіп, чиє сіре обличчя, що виражало виснаженість від усього світу, яскраво контрастувало з природою навколо. Він не міг поворухнутися – настільки йому не вірилося в усе, що його оточувало. Його очі лише переміщалися, вдивляючись у далекі горизонти.

– Скажи: це ж усе чергова ілюзія?

– Здається, я вже казав тобі, що життя – це ілюзія.

– А щастя – це момент, коли ілюзія зникає, – закінчив Філіп, вглядаючись у вражаючі краєвиди.

– Знаєш, було б добре, якби життя й щастя були в одному вимірі, як тут. Але невже цього неможливо досягти? Невже той ідеал такий далекий? – Кілька листків із дерева зірвалися й упали вниз під подихом легкого вітерця.
Тепло сонячних променів, смак якого Філ уже давно забув, знову вдихалося на повну.

– Ти здивуєшся, але ти вже перебуваєш у цьому вимірі!

– У якому сенсі? Але ж я знаю, що має статися далі? Я відчуваю, що все це почнеться вже скоро, що моє життя невдовзі зміниться до невпізнанності, після чого все розвалиться, як картковий будиночок. – У відповідь Голос лише важко зітхнув, вклавши в це всю свою втому.

– Люди завжди думають, що життя має бути ідеальним, що для щастя треба докладати неймовірних зусиль, боротися й бути улюбленцем долі. Ось це ми називаємо щастям, хоча насправді це лише його ілюзія, тоді як звичайне життя ми знецінюємо, вважаючи, що воно мусить мати це щастя, а щастя мусить бути таким примарним. Саме тому я завжди кажу, що життя – це ілюзія, адже ми прагнемо від нього лише ілюзійних речей. А справжнє щастя – це саме життя або момент, коли ілюзійні речі, що складають велику ілюзію життя, зникають.

Філіп слухав, лише час від часу заплющуючи очі й сумно зітхаючи.

– Так, я й без усього цього розумію, що це, – хлопець розпростер руки, ніби хотів обійняти весь світ, – усе це і є те життя, яке я колись бачив… Життя без ілюзій… Щастя… – Він зробив глибокий вдих і видих, після чого підвівся й вирушив уперед, знаючи – чи, точніше, пам’ятаючи – куди прямує: він ішов у свій рідний Страсбург.

Він не думав, куди йде і навіщо – він і так це знав завдяки відчуттям і спогадам про той останній день нормального життя.

– Та книга бере початок саме тут, саме в той момент, коли ти думав, що все вже втрачено.

– Який же я був дурний… Ні, у це зараз просто складно повірити, ніби це був просто сон. Просто далекий сон. – Рослинність поступово змінювалася міською забудовою, у тіні якої було приємно: ні холодно, ні жарко. Вулиці здебільшого були порожні, хоча зазвичай тут було людно. Це був звичайний літній полудень, нічим не особливий і не привабливий.

Філіп ішов вулицями мовчки, лише час від часу зупиняючись біля знайомих місць і довго вдивляючись у старовинні бібліотеки з тисячами книг, зелені парки з фонтанами, довгими звивистими доріжками та всією красою і яскравістю природи, яка в цю пору року, безсумнівно, була в своєму найкращому вбранні.
Минуло рівно двадцять років із того моменту, коли він востаннє гуляв тут, хоча тоді він був зовсім іншою людиною.

– Аж страшно подумати, скільки всього сталося за цей час. Важко уявити, як змінився саме я! Ким я був тоді, а ким став? – Біля нього пройшла пара молодих людей, весело сміючись. Вони не бачили його, адже він був тут лише у вигляді ілюзії, невидимої для звичайного людського ока. Раптом він зупинився, як укопаний, а серце забилося сильніше. Постать, що швидко пересувалася сквером і тримала під пахвою якусь папку, одразу викликала в нього сильне відчуття й потужні спогади.

– Невже… Невже це… – Слова не в’язалися, але часу на роздуми не було, тож він пришвидшив крок, щоб наздогнати цього чоловіка, якого знав краще за себе самого, адже це був він. Той справжній він. Той, ким він мав би бути зараз.
Голова гуділа, а картинки сипалися без упину. Стільки відчуттів одразу вибивали дух, а голова йшла обертом. Постать звернула з великої вулиці кудись ліворуч, Філіп ледве встигав за Генріхом, доки в його голові цей день згадувався й пролітав знову й знову.