Розділ 26 “Коридор без виходів”

Холодна підлога, обабіч непритомного тіла падають краплі стічної води. Над його головою вже немає тієї надокучливої лампи. Тепер він у темряві якоїсь невідомої споруди. Проблема в тому, що він не знає ні куди потрапив, ні що відбувається.

– Чортів Координатор! – Філ підвівся на ноги й з подивом зрозумів, що лежить у якомусь коридорі, саме в тому місці, де мав би бути вхід чи вихід. Але їх тут не було. Натомість численні ходи вели праворуч і ліворуч. Звідти ж линуло якесь тьмяне блакитнувате світло. Воно нагадувало туманчик, що висів у повітрі.

– Знаєш… Це був досить сміливий вчинок там, перед усіма, – заговорив ТГ.

– Уже нема чого втрачати. Найголовнішого мені не повернути… – байдуже кинув Філ, озираючись.

– У такій ситуації, будучи тобою, я, мабуть, теж би так подумав, теж би так сказав, але Генріх Андер точно б цього не зробив. У цьому я впевнений. – Від цього імені перед очима знову виникло кілька ілюзій, але вони швидко зникли.

– Генріх Андер… – повторив Філіп і подивився на свої руки. – Як так могло статися, скажи? Невже він, тобто я, міг бути тим, ким його змальовують? Я впевнений – це суцільна брехня. Суцільна ілюзія.

– Ілюзія – це частина життя. Безсумнівно, без них воно б не існувало, але хіба їх можна прирівнювати?

– А хіба можна жити одними лише ілюзіями, як я? Я не пам’ятаю достеменно ні того, що було вісім років тому, ні того, що було шістнадцять! Я не знаю, що таке емоції, не знаю смаку життя, лише його відрази, а ти хочеш, щоб я сказав, що ілюзії мені не потрібні? – Зі злості Філ ударив кулаком об кам’яну стіну.

В очах знову спалахнули яскраві іскри, але швидко згасли. Вогкість і холод приміщення відчувалися особливо відразливо, а все навколо наштовхувало мозок на хаотичні роздуми про те, що насправді може тут статися.

– Це все клята брехня! Усе! Що взагалі коїться з усім цим і навіщо ви всі твердите мені про той Ритм, який усе змінив?! Мені вже начхати на це! Я хочу просто повернутися туди, назад, а не терпіти все це роками! Я знаю, що смерть не виведе мене звідси, але що тоді допоможе? Що тоді робити? Як тоді бути? Невже вмирати щоразу з кожним новим життям у тілі Тіньового, нескінченно страждаючи? – Із коридорів, де панував густий туман, долинали віддалені звуки, схожі на приглушені крики. Вони були такими близькими, ніби їхнє джерело перебувало прямо тут, поруч із ним.

Філіп зазирнув спочатку в один прохід, звідки це чулося, потім в інший – ніде нікого не було, а коли він заглядав усередину, звук одразу зникав, переміщуючись кудись далі.

– Ще й ця чортівня! Що вони хочуть від мене? Від того, хто назавжди в пастці смертей і мук, не знаючи навіть, за що туди потрапив і з якої неможливо вибратися? Що вони хочуть сказати тими моїми силами? Чому вони взагалі чогось від мене хочуть? Що ти весь час верзеш за цю нісенітницю? Що ти намагаєшся сказати? Чому ти даєш мені цю віру, створюючи ті образи, ті світи, ті ілюзії, а потім зникаєш, після чого я залишаюся в світі реальності сам на сам з усім злом цього світу? Невже не було іншого виходу? – Голос мовчав, стіни мовчали, Філ мовчав, витираючи спітнілий лоб і тримаючи рівновагу, спираючись на стіну.

Важко було сказати, звідки лунали ті звуки – із тунелю чи з його голови. Хтозна, можливо, це все сон, як він колись думав. Можливо, зараз він усе ще є собою у світі на Поверхні, у світі людей. Можливо, він просто в комі, а це все – частина його тривалого сну. Шкода тільки, що ця кома, яка одного дня забрала його з собою, уже триває роками. Але чому так довго? І чи можна взагалі прокинутися? Чи буде щось після цього? Чи цей морок – фінал його життя, а далі вже нічого не буде?

– Пам’ятаєш, колись я казав, що дороги назад немає, що краще не повертатися до життя, яке було тоді… – Перед очима спалахнули десятки картинок гірської природи й зеленої рослинності, що чарували око.

– Швейцарія… – тихо пробурмотів незнайоме слово Філ. – Це ж там було?

– Саме там… Ще в той момент, коли ти сказав, що хочеш повернутися назад, додому, я зрозумів: дороги назад немає. Того ж сонячного дня я хотів натиснути на тебе, щоб ти відмовився й не йшов туди знову, але ти прагнув повернутися. Того дня я з сумом подивився вперед і побачив усе твоє майбутнє.

– Це було так давно… – Філ закрив обличчя руками, присівши під стіною й важко дихаючи. Цей дух, ці відчуття, мов надокучливі мухи, гуділи перед його обличчям, сновигали й своїм яскравим сяйвом увесь час манили його. Вони дратували, радували, злили, зачаровували й зводили з розуму водночас.

– Це було дуже давно, але тоді теж не все було ідеально. Тоді були свої перепони, хоча порівнювати їх із теперішніми вже немає сенсу. Варто визнати, ця ситуація – найскладніша серед усіх твоїх життів. Якби не твоя роль у світобудові тоді, ти був би хоча б на рівні тих, із ким товаришував, але ні… Навіть мені складно передбачити майбутнє далі, але, крім пошуків, у тебе нічого не залишається. Так, з одного боку, усе вже програно, ставки нульові. Виходів, як бачиш, немає, – Філіп обвів поглядом холодні підземелля, у яких могло ховатися невідомо що. – Але я майже впевнений, що ти думав, чому вони так міцно вчепилися саме в тебе. Згадай: у Кімнаті Енергії всіх відпускали після звичної процедури, яка просто полягала у висмоктуванні енергії життя з людини – Клетверу, іншими словами. З тобою ж це не спрацювало. Вони не змогли знайти в тобі слабкого місця. Звісно, вони знали, що ти маєш Сили Безмежності, Сили Ілюзії. Більше того, вони знали, звідки вони в тебе, але не це їх лякає. Вони прагнуть заволодіти цими силами, піддаючи тебе всім можливим жахам із однією метою – знищити твою віру, адже це єдиний захисник твоїх сил. Якщо віра зникне, вони, як звірі, розірвуть тебе, позбувшись небезпеки.