Розділ 23 “Роздвоєння особистості”

У вухах досі дзвеніло, в очах все плуталося та крутилося, не маючи жодної чіткості. Дощ йшов вже повним ходом, коли Вільям зрозумів, що лежить на дорозі посеред цього вузького перевулку.

Голова досі боліла, але щось ніби змінилося. Декілька хвилин пішло на те, аби хлопець зміг підвестися та тверезо оцінити ситуацію: той тип зник, погода погіршилася, а той пістолет, який в теорії мав щось змінити (що саме Віл ніяк не міг згадати), лежав просто біля нього.

– Я ніби живий, ніякого болю, як і пам’яті… Чорт, дивина та й годі! Може, мені взагалі це все приснилося, коли я сидів у тому кафе? Але ж я вже вийшов, йшов і…

– І зустрів його, – осяяв справу ТГ.

– Хто він?

– Один з наших, точніші дані тобі не знадобляться у твоєму завданні. – Вільяма наче струмом вдарило – нова хвиля спогадів винирнула з пітьми.

– Стоп, тобто я… Я мав змінитися? – У голові розкотилася хвиля сміху, а хлопець панічно поліз у кишені, шукаючи гологратор. Тільки-но пальці знайшли його за формою, він швидкоруч увімкнув на ньому відзеркалення, після чого ледь втримався на ногах – побачене у дзеркалі його більш ніж шокувало. На нього дивилася невідома йому людина років 20.

– Для вакантної посади ти у своєму звичному вигляді не підходиш. Думаю, невеличке перевтілення не завадить нашим планам.

– Невеличке перевтілення… – Повторив хлопець, не відводячи очей від цього молодого обличчя, від цих чорних кучерів та одягу, який став також дещо іншим, більш елегантним та красивішим.

– На щастя, йти недалеко: звертай ліворуч та йди вперед, аж доки не побачиш велику будівлю, яка своїми масштабами підкаже тобі, що це –  Міністерство Інформаційного Контролю. – Вітер завивав, немов вовк. Здавалося, так і є. Мов у цих кам’яних та залізних джунглях є хтось або щось, що може бути їх джерелом. Теплий одяг зігрівав тіло, але холод дужчав. Ця осінь, безперечно, була аномально холодною та дощовою. Може, це теж був знак. Знак, що прикриття зроблене ідеально.

– Отож, що мене чекатиме?

– Звичайна робота в компі, ото й усе. Але є ще тіньова сторона. Тобі доведеться бути кротом всього Міністерства, адже за всіма показниками Енергетичної Активності часу стає все менше.

– Дідько б вас всіх побрав! – Вилаявся Віл, уявляючи в яку авантюру потрапив, – Яка Енергетична Активність? Який час? До чого час? Що має статися? Ти ж ну нічого не викажеш – партизан ще той, не інакше.

– Я вмію тримати язик за зубами. Ти не в тому світі, часі та положені, аби вести себе так, як хочеш.

– Тоді за що ми боремося? – Голос дещо здивувався, але спокійно продовжив з тими ж таємничими нотами.

– Це все почалося не від нас, але й закінчиться не нами. Справа в іншому. Справа у порятунку тої реальності, яка вже задихається від своїх рук. Наша мета тільки забрати ці руки, а як буде вести ця людина далі – залежить лише від неї… – Гул наростав відносно того, як Баєрс наближався до потрібної вулиці. Різнокольорове світло вже блимало неподалік, найрізноманітніші запахи як вуличної їжі, так і дорогих одеколонів з вишуканих магазинів. 

Хмари знову згущувалися, утворюючи сірий шар в небесах, закриваючи сонячне світло та яскраво демонструючи сьогоднішній настрій нового агента Омеги. Кожний його крок був  твердим та таким непевним водночас, мов би він йшов не на завдання, а на страту, проте з високо піднятою головою. 

– Людина, що змінила світ… Невже ніхто не знає хто вона? Це ж вона привела Вальфронію до влади в нашій Галактичній системі! То чому її персона досі залишається загадкою? 

– Розумієш, – сумно почав ТГ, – ця людина, якої ніхто ніколи не бачив і не чув, не прямо змінила світ, не прямо зробила Вальфронію непереможною. Вона просто передала певні інструменти зі свого світу у наш, а ось вже ці інструменти і зробили свою справу – після них перемоги імперії пішли одна за одною. 

– Але яким чином? Ти хочеш сказати, що той, кого ми шукаємо, якийсь міжсвітовий маг, який за може творити такі нереальні речі? 

– Не поспішай так далеко і не роби завчасних висновків! Він був такою ж людиною, як і ти. Такою ж! Кмітуєш? – Вільям зупинився, як викопаний. Все у його свідомості знову перекинуло з ніг на голову. 

– Але що тоді це за інструмент такий? І звідки він був у звичайної людини? 

– От же невгамовний! Цей незнайомець володів одним стратегічним матеріалом, що має назву Клетвер! Завдяки ньому нам відомо, можна повертатися до життя після смерті. Використовуючи його, Вальфронія відновлювали свої ряди раз за разом

– Тобто виходить ця людина теж може жити вічно, коли в її руках були такі сили? Хоча звідки вони у нього, я ніяк не збагну.

– Це вже частина його життя. Врешті-решт нам теж відомо не так і багато, думаєш ми все знаємо? До того ж та людина, яка передала ці сили вже давно мертва, як мінімум душевно, навіть не дивлячись на Клетвер… – Від стількох думок Вільяму одразу стало спекотно, а повна розгубленість довершувала його стан одночасної цікавості та рішучості.

– То як нам знайти людину, якої вже немає в живих?