Розділ 23 “Роздвоєння особистості”

У вухах досі дзвеніло, в очах усе плуталося й крутилося, не маючи жодної чіткості. Дощ ішов уже повним ходом, коли Вільям зрозумів, що лежить на дорозі посеред цього вузького провулка. Голова досі боліла, але щось ніби змінилося. Кілька хвилин знадобилося, щоб хлопець зміг підвестися й тверезо оцінити ситуацію: той тип зник, погода погіршилася, а пістолет, який у теорії мав щось змінити (що саме, Віл ніяк не міг згадати), лежав поруч.

– Я ніби живий, ніякого болю, як і пам’яті… Чорт, дивина та й годі! Може, мені взагалі це все приснилося, коли я сидів у тому кафе? Але ж я вже вийшов, ішов і…

– І зустрів його, – прояснив справу ТГ.

– Хто він?

– Один із наших, точніші дані тобі не знадобляться для твого завдання. – Вільяма наче струмом ударило – нова хвиля спогадів виринула з темряви.

– Стоп, тобто я… Я мав змінитися? – У голові розкотилася хвиля сміху, а хлопець панічно поліз у кишені, шукаючи гологратор. Щойно пальці знайшли його за формою, він швиденько увімкнув на ньому віддзеркалення, після чого ледь утримався на ногах – побачене в дзеркалі його більш ніж шокувало. На нього дивився незнайомець років двадцяти.

– Для вакантної посади ти у своєму звичному вигляді не підходиш. Думаю, невеличке перевтілення не завадить нашим планам.

– Невеличке перевтілення… – повторив хлопець, не відводячи очей від цього молодого обличчя, від цих чорних кучерів і одягу, який також став дещо іншим – елегантнішим і красивішим.

– На щастя, іти недалеко: звертай ліворуч і йди вперед, аж доки не побачиш велику будівлю, яка своїми масштабами підкаже тобі, що це Міністерство Інформаційного Контролю. – Вітер завивав, мов вовк. Здавалося, так і є. Ніби в цих кам’яних і залізних джунглях хтось або щось могло бути їхнім джерелом. Теплий одяг зігрівав тіло, але холод посилювався. Ця осінь, безперечно, була аномально холодною й дощовою. Може, це теж був знак. Знак того, що прикриття зроблено ідеально.

– Отож, що мене чекатиме?

– Звичайна робота за комп’ютером, от і все. Але є ще тіньова сторона. Тобі доведеться бути кротом усього Міністерства, адже за всіма показниками Енергетичної Активності часу стає дедалі менше.

– Дідько б вас усіх побрав! – вилаявся Віл, уявляючи, в яку авантюру потрапив. – Яка Енергетична Активність? Який час? До чого час? Що має статися? Ти ж нічого не викажеш – партизан ще той, не інакше.

– Я вмію тримати язик за зубами. Ти не в тому світі, часі й становищі, щоб поводитися, як хочеш.

– Тоді за що ми боремося? – Голос дещо здивувався, але спокійно продовжив із тими ж таємничими нотами.

– Це все почалося не від нас, але й закінчиться не нами. Справа в іншому. Справа в порятунку тієї реальності, яка вже задихається від своїх рук. Наша мета – лише прибрати ці руки, а як поводитиме себе ця людина далі – залежить лише від неї… – Гул наростав у міру того, як Баєрс наближався до потрібної вулиці. Різнокольорове світло вже блимало неподалік, найрізноманітніші запахи вуличної їжі й дорогих одеколонів із вишуканих магазинів наповнювали повітря.
Хмари знову згущувалися, утворюючи сірий шар у небесах, закриваючи сонячне світло й яскраво демонструючи сьогоднішній настрій нового агента Омеги. Кожен його крок був твердим і водночас непевним, ніби він ішов не на завдання, а на страту, але з високо піднятою головою.

– Людина, що змінила світ… Невже ніхто не знає, хто вона? Це ж вона привела Вальфронію до влади в нашій Галактичній системі! То чому її особа досі залишається загадкою?

– Розумієш, – сумно почав ТГ, – ця людина, якої ніхто ніколи не бачив і не чув, не прямо змінила світ, не прямо зробила Вальфронію непереможною. Вона просто передала певні інструменти зі свого світу в наш, а вже ці інструменти зробили свою справу – після них перемоги імперії пішли одна за одною.

– Але яким чином? Ти хочеш сказати, що той, кого ми шукаємо, – якийсь міжсвітовий маг, здатний творити такі нереальні речі?

– Не поспішай так далеко й не роби передчасних висновків! Він був такою ж людиною, як і ти. Такою ж! Кмітуєш? – Вільям зупинився, мов укопаний. Усе в його свідомості знову перевернулося з ніг на голову.

– Але що тоді це за інструмент? І звідки він узявся в звичайної людини?

– От же невгамовний! Цей незнайомець володів одним стратегічним матеріалом, що має назву Клетвер! Завдяки ньому нам відомо, що можна повертатися до життя після смерті. Використовуючи його, Вальфронія відновлювала свої ряди раз за разом.

– Тобто виходить, ця людина теж могла жити вічно, коли в її руках були такі сили? Хоча звідки вони в нього, я ніяк не збагну.

– Це вже частина його життя. Урешті-решт, нам також відомо не так багато. Думаєш, ми все знаємо? До того ж та людина, яка передала ці сили, давно мертва, принаймні душевно, навіть попри Клетвер… – Від стількох думок Вільямові одразу стало жарко, а повна розгубленість довершувала його стан одночасної цікавості й рішучості.

– То як нам знайти людину, якої вже немає серед живих?

– Немає тієї людини, якою він був. Може, його тіло й ожило, але душі вже немає після всього того… Але повір, він уже не той! Принаймні поки що. Хтозна, як усе розгорнеться далі. Скажу лише одне: та людина, яка колись змінила свій і наш світи, знову повернулася за законами Безмежності. – Хлопець, на обличчі якого виділялася молода збентеженість, дістався місця призначення й уже стояв перед великою футуристичною будівлею, на вході до якої красувалася вивіска: "Міністерство Інформаційної Безпеки Вальфронії". Одразу було видно, що місце особливе – про це свідчили припарковані дорогі приватні зорельоти й десятки пристойно одягнених людей, які метушилися під цим хмарочосом. Коли Віл дивився вгору, його мимоволі жахала й вабила висота цієї будівлі.