Розділ 21 "Синій конверт"

19 вересня 

Дощ лив немов з відра. Верхівки хмарочосів губилися в тумані, залишивши по собі лише мляве різнокольорове світло, яке ледь вирізнялося на фоні такої своєрідної погоди. Сірість вулиці сильно контрастувала з яскравістю рекламних вивісок та магазинів. Все гуділо: і безперервний потік зорельотів, і віддалений шум голосів з реклами, і звичайних людей, які тисячами скупчувалися на просторах міста.

Вільям крокував десь скраю, розглядаючи людей у голограмах, які були, наче банери, на цих широких проспектах. 

Все миготіло, переливалося та щось нескінченно кричало, але Віл був незворушний. Його легка та дещо дивна посмішка, яку він завжди тримав у людних місцях декілька разів скривилася, що свідчило про нестримним потік думок в його голові. Він йшов рівномірно, ані прискорюючи, ані сповільнюючи крок. Душа ж тим часом була десь далеко у стані одночасної напруги, яку викликали спогади, та заспокоєння через одноманітний гамір вулиці, розглядати яку можна було б годинами, знаходячись все нові й нові нюанси. 

Люди, що швидко пролітали перед очима, картинки перед підсвідомістю, думки перед уявою. Все це якраз і було на першому плані. Плані, який був так близько і водночас так далеко. Який нагадував про те далеке минуле, коли він ще був у своєму світі, ще до Останнього Дня Землі. Здавалося, ті часи вже у минулому, проте їхній вплив відчувається й сьогодні. Ті речі, які він зрозумів тоді, ті люди, яких він бачив тоді, так і не вийшли з голови. Мейрфрейт, а особливо та остання битва, згадується особливо потужно, немов це було вчора. Немов він жив всі ці вісім років в колі тих кого знав, кого повністю розумів. Ззовні всі люди навколо нього та й Сем теж були, як і раніше, та коли він заводив розмову, коли вивчав їх детальніше… По суті вони вже були іншими, такими, якими він не уявляв людей ніколи. 

Погляд знову став живим, декілька секунду він розглядав місце, куди зайшов: ніби той же самий проспект, такі ж самі будинки та люди, але сприймалися вони після транс-думок інакше, мов вони бачилися ним вперше. 

– Те що минуло, вже неможливо повернути. Натомість можна знайти вихід з положення, що маєш. Але з тим світом, на жаль доведеться розпрощатися… – В голові Вільяма, яка була підключена до Мозкової Мережі (ММ), грала якась сумна мелодія, у якій чітко читалися ностальгічні нотки. Чому звучала саме така музика? Якщо бути точним, то ММ була надзвичайно розумною, адже відображала настрій душі через музику. 

Цей ритм в голові відбивався, лунав та переливався, створюючи химерні думки, гублячись у попередніх спогадах.

– Я багато думав над усім цим. Пам'ятаєш, як тоді все починалося? По суті, якби тоді я стояв осторонь, то у мене нічого б не вийшло. Але я не сдався… І

І таки досяг цього світу, який хоч-не-хоч, а є мені ближчим ніж той, до якого я міг би прийти.

– Але чи задоволений ти результатом? – запитання Голосу прозвучало двозначно. 

– Задоволеність не визначає справжніх відчуттів, мій друже! – Повторив одну з фраз ТГ Вільям, весело подивившись у бік яскраво-помаранчевого світла, що гріло цього холодного осіннього дня. 

– А в тебе таки гарна пам'ять, я це завжди знав. Та все ж мені ти довіряєш? Як і я тобі? То що насправді ти відчуваєш? Обіцяю, я не буду лізти у шухляду таємних думок. – Звуки знову стали ніби тихшими, а музика ніби лункішою. Вир думок знову завертівся, а Віл таки доторкнувся до уявної шухляди, хоча й без того знав, що всередині. Перед ним лежали картинки з його власного життя. Десь була його Земля, десь – той дощовий 19 століття світ, де він вперше дізнався про Омегу та Мейрфрейта, десь – його кадри із Зеленого Мису, що були наче й зараз перед очима. Хоча, може, й так і було. Може, десь у паралельній реальності він досі перебуває там, досі чекає Останнього Дня, досі шукає відповідей свого світу. 

– Ось що я відчуваю. Досі ці речі навіюють на мене винятково гарні спогади. Звичайно, після всього, що сталося, мені відомо значно більше, але Мейрфрейт досі живий, а Омега так і не вийшла зі мною на зв'язок. –  Сам того не помітивши, Вільям зайшов до цієї "теплої" на вигляд будівлі, минув декілька ресторанів і сів у ліфт, – Є трохи айрів, думаю на який-не-який перекус вистачить. 

– У будь-якому випадку випадку розвантаження голови є добрим. – Підтримав рішення відпочити ТГ, – можеш повертатися до реального світу. Поки я тобі не потрібен, – позіхнувши закінчив Голос і розірвав зв'язок, що стало несподіванкою для Баєрса. Ліфт став єдиною картинкою, яку він тепер бачив, а його безшумність поєднана з шумоізоляцією створила ідеальну тишу. Музика в голові перестала грати – реальний світ повністю став перед очима.  

– В сенсі? Ти куди? – запитання прозвучали вже не як репліки, а щось на кшталт думок до самого себе – відчуття розмови зникло зі співрозмовником, – Щось тут не так, саме тут… – Напружено думав Вільям, виходячи з ліфта та крокуючи майже повністю порожнім рестораном, у якому панувала доволі затишна атмосфера: камін, хоч і не справжній, пасував до просторої кімнати, виконаної у стилі 19 століття. Великі годинники, масивні шафи та картини створювали тут своєрідний дух, а панормані вікна з видом на все місто з 76 поверху будівлі перетворювали це на острівець натхнення і думок. Думок про минуле…