Розділ 21 "Синій конверт"

19 вересня

Дощ лив, мов із відра. Верхівки хмарочосів губилися в тумані, залишивши по собі лише тьмяне різнокольорове світло, яке ледь вирізнялося на тлі такої своєрідної погоди. Сірість вулиці різко контрастувала з яскравістю рекламних вивісок і магазинів. Усе гуділо: безперервний потік зорельотів, віддалений шум голосів із реклами й звичайних людей, які тисячами скупчувалися на просторах міста.

Вільям крокував десь із краю, розглядаючи людей у голограмах, які слугували банерами на цих широких проспектах.
Усе миготіло, переливалося й безперестанно кричало, але Віл залишався незворушним. Його легка й дещо дивна посмішка, яку він завжди тримав у людних місцях, кілька разів скривилася, що свідчило про нестримний потік думок у його голові. Він ішов рівномірно, не прискорюючи й не сповільнюючи кроку. Душа ж тим часом була десь далеко – у стані одночасної напруги, викликаної спогадами, і заспокоєння від одноманітного гамору вулиці, яку можна було б годинами розглядати, знаходячи дедалі нові нюанси.
Люди, що швидко пролітали перед очима, картинки перед підсвідомістю, думки перед уявою. Усе це було на першому плані. Плані, який був так близько й водночас так далеко. Який нагадував про те далеке минуле, коли він ще був у своєму світі, до Останнього Дня Землі. Здавалося, ті часи вже минули, проте їхній вплив відчувався й сьогодні. Ті речі, які він зрозумів тоді, ті люди, яких він бачив тоді, так і не вийшли з голови. Мейрфрейт, а особливо та остання битва, згадувалися надзвичайно потужно, ніби це було вчора. Ніби він жив усі ці вісім років у колі тих, кого знав, кого повністю розумів. Зовні всі люди навколо нього, та й Сем також, здавалися такими ж, як раніше, але коли він заводив розмову, коли вивчав їх детальніше… По суті, вони вже були іншими – такими, якими він ніколи не уявляв людей.

Погляд знову став живим, кілька секунд він розглядав місце, куди зайшов: ніби той самий проспект, такі ж будинки й люди, але після транс-думок вони сприймалися інакше, мов бачилися ним уперше.

– Те, що минуло, уже неможливо повернути. Натомість можна знайти вихід зі становища, яке маєш. Але з тим світом, на жаль, доведеться розпрощатися… – У голові Вільяма, підключеній до Мозкової Мережі (ММ), грала сумна мелодія, у якій чітко простежувалися ностальгічні нотки. Чому звучала саме така музика? Якщо бути точним, ММ була надзвичайно розумною, адже відображала настрій душі через мелодії.
Цей ритм у голові відбивався, лунав і переливався, створюючи химерні думки, гублячись у попередніх спогадах.

– Я багато думав над усім цим. Пам’ятаєш, як тоді все починалося? По суті, якби я стояв осторонь, у мене б нічого не вийшло. Але я не здався… І таки досяг цього світу, який, хоч-не-хоч, є мені ближчим, ніж той, до якого я міг би прийти.

– Але чи задоволений ти результатом? – запитання Голосу прозвучало двозначно.

– Задоволеність не визначає справжніх відчуттів, мій друже! – повторив одну з фраз ТГ Вільям, весело глянувши в бік яскраво-помаранчевого світла, що гріло цього холодного осіннього дня.

– А в тебе таки гарна пам’ять, я це завжди знав. Та все ж, ти мені довіряєш? Як я тобі? То що ти насправді відчуваєш? Обіцяю, я не лізтиму в шухляду таємних думок. – Звуки стали ніби тихішими, а музика – лункішою. Вир думок знову закрутився, і Віл таки доторкнувся до уявної шухляди, хоча й без того знав, що всередині. Перед ним лежали картинки з його власного життя. Десь була його Земля, десь – той дощовий світ XIX століття, де він уперше дізнався про Омегу та Мейрфрейта, десь – кадри із Зеленого Мису, що були ніби зараз перед очима. Хоча, можливо, так і було. Можливо, десь у паралельній реальності він досі перебуває там, досі чекає Останнього Дня, досі шукає відповідей свого світу.

– Ось що я відчуваю. Досі ці речі навіюють мені винятково гарні спогади. Звичайно, після всього, що сталося, мені відомо значно більше, але Мейрфрейт досі живий, а Омега так і не вийшла зі мною на зв’язок. – Сам того не помітивши, Вільям зайшов до цієї "теплої" на вигляд будівлі, минув кілька ресторанів і сів у ліфт. – Є трохи айрів, думаю, на який-не-який перекус вистачить.

– У будь-якому разі розвантаження голови – це добре, – підтримав рішення відпочити ТГ. – Можеш повертатися до реального світу. Поки я тобі не потрібен, – позіхнувши, закінчив Голос і розірвав зв’язок, що стало несподіванкою для Баєрса. Ліфт став єдиною картинкою, яку він тепер бачив, а його безшумність у поєднанні з шумоізоляцією створила ідеальну тишу. Музика в голові перестала грати – реальний світ повністю постав перед очима.

– У сенсі? Ти куди? – запитання прозвучали вже не як репліки, а як думки до самого себе – відчуття розмови зі співрозмовником зникло. – Щось тут не так, саме тут… – напружено думав Вільям, виходячи з ліфта й крокуючи майже порожнім рестораном, у якому панувала доволі затишна атмосфера: камін, хоч і не справжній, пасував до просторої кімнати, виконаної в стилі XIX століття. Великі годинники, масивні шафи та картини створювали тут своєрідний дух, а панорамні вікна з видом на все місто з 76-го поверху будівлі перетворювали це місце на острівець натхнення й думок. Думок про минуле…