Розділ 20 “Питання життя і смерті”

З вентиляційного люка легенько дув вітерець. Так само, як завжди, блимала картинка Поверхні. У кімнаті – жодного звуку, за винятком тих криків за дверима. Та й урешті-решт вони відійшли на другий план. Усе відійшло на другий план, залишивши по собі порожнечу. Відчуттів було стільки, що Філіп банально не впорався з ними. Його важкі повіки таки не витримали й заплющилися. Втомлена спина розслабилася, і за мить Філіп уже лежав у ліжку, так і не знявши верхнього одягу. На обличчі, з яким він заснув, читалося стільки різноманітних емоцій, що назвати їх одним словом було б просто недоцільно. Тепер, коли його сили повністю обнулилися, він відпустив і весь негатив, і позитив. Виснаження його енергетичної сили було настільки значним, що навіть уява вже не могла творити сни. Зате ТГ міг створити ілюзію, яка стала б дуже реальним замінником снів.

Абсолютна тиша. Жоден звук тут не має ваги. Жодна картинка тут не є реальною, адже все створене уявою. Силою уяви, яку загалом називають Силою Ілюзії. Іншими словами – це світ Безмежності. Насправді її бачать усі, коли дивляться в темряву чи заходять у зачинену кімнату без вікон. Темної ночі в дощову погоду, коли майже нічого не видно, перед нашими очима постає узагальнений образ Безмежності. От тільки відмінність полягає в її сприйнятті. Звичайні люди, дивлячись на неї, не бачать нічого. Лише морок. А от люди з Третього Типу, споглядаючи її велич, бачать навпаки – усе! Хтось бачить у цій темряві приємні картинки, хтось – спогади, а Філіп – далекі космічні агломерації, планети та зорі. До цього моменту він бачив їх у мороці реального світу з розплющеними очима. Сьогодні ж, цієї дивної, запаморочливої ночі, Безмежність у всій своїй красі явилася перед ним у стані відбуття – простими словами, уві сні.

Зорі мерехтіли, переливалися найрізноманітнішими кольорами й сяяли одна яскравіше за іншу. Тут були усі кольори й відтінки, усі скупчення й туманності. Тут можна було побачити, почути чи відчути що завгодно, адже, хоч Філіп і перебував тут ілюзійно, він був тут наче наяву. Тут усе зло реальності відходило й зникало, створюючи чудову атмосферу розслаблення, спокою та чогось хвилюючого в гарному сенсі цього слова. Саме це відчуття хвилювання, живого натхнення й легкості називалося щастям. Лише в цьому місці він його відчував, бо тут, крім нього, не було зовсім нічого.

Він зробив глибокий вдих, заплющивши очі та відчувши цю близьку йому силу. Силу Безмежності, що узагальнювала безліч складних речей, залишаючись при цьому такою легкою для сприйняття.

– Ти ж тут?

– Звичайно. Я завжди тут. Був, є і буду. – Запала коротка мовчанка: Філіп зачаровано споглядав цю дивовижну красу.

Уся душа сповнювалася теплом і спокоєм. Думки вже не були важкими: їхня легкість розслабляла тіло, вводячи його в транс за повної свідомості. У голові, а може, десь у далеких краях цього місця лунала глибоко заспокійлива музика, що ідеально пасувала б до медитації. Мить – і Філіп за допомогою потужного силового ривка переноситься вперед на тисячі світлових років. У цю мить його голова витримує тисячі найрізноманітніших звуків, спричинених швидким переміщенням, а картинка змінюється неймовірно плавно й водночас швидко. Запаморочливі враження, які так любив Філіп. Любив не стільки за їхню яскравість, скільки за можливість самому обирати наступне місце перебування.

– Рухайся за відчуттями далі, і ти знайдеш те, що шукаєш.

– Звичайно ж, знайду, адже в мене просто немає інших варіантів – це питання життя і смерті…

Тепер секундне переміщення не таке швидке, бо відстань до мети значно менша. Близькість до того місця, яке він шукає, дедалі зростає. Ще кілька галактик подолано однією силою Ілюзії.

– Зовсім трохи! Залишаються останні штрихи, – мовив Філіп, вдивляючись у якусь сяючу цятку на тлі безкрайньої Безмежності. – Здається, мої пошуки зводяться до чогось конкретного.

– Навіть дуже, – додав своє слово ТГ. Йому тут також подобалося, проте чому саме – сказати складно.

Зорі знову завертілися впереміш з іншими космічними об’єктами, "викинувши" хлопця зі свого торнадо з такою силою, якої він ще не відчував.

Удар об дерев’яну підлогу був такої сили, що він проїхався ще зо десять метрів, після чого зупинив свій рух, лежачи на спині й жадібно хапаючи повітря. Його очі втупилися в темряву над собою. Темряву… Але чи була вона там насправді? Очі потроху звикали до темряви, що дало змогу краще розгледіти поверхню над головою. Чіткість поверталася, а низка звукових і світлових ефектів безслідно зникла. Тепер знову панувала абсолютна тиша, як і тоді, коли він дістався Безмежності.

– Я на місці? – спитав Філ, роззирнувшись і зрозумівши, що лежить у якомусь довгому коридорі, уздовж стін якого стоять ряди книжкових шаф. Освітлення тут не було, але очі вже могли відрізнити непримітну однотонну стелю, з якої звисала зелена рослинність, від звичайної темряви. Крім того, це місце було просто-таки перенасичене рослинністю, яка вкривала всю підлогу, проміжки між полицями, а подекуди висіла просто в повітрі.

– Тепер ти дістався свого місця призначення! Вітаю! – Голос урочисто пролунав, сповнюючи душу особливим відчуттям. Відчуттям щасливого фіналу, хоча до нього ще було далеко. Вкрай далеко. – Тепер, можна сказати, ти вдома! Поглянь, чи пригадуєш ти що-небудь?