Розділ 20 “Питання життя і смерті”

З вентиляційного люка легесенько дув вітерець. Так само, як і завжди блимала картинка Поверхні. У кімнаті жодного звуку, за винятком тих криків з-за дверей. Та й врешті-решт вони так само відійшли на другий план. Усе відійшло на другий план, залишивши по собі порожнечу. Відчуттів було стільки, що Філіп банально не справився з ними. Його важкі повіки таки не витримали і замкнулися. Втомлена спина розслабилася, і за мить Філіп вже лежав у ліжку, так і не знявши свій верхній одяг. На обличчі з яким він заснув читалося стільки різноманітних емоцій, що назвати їх одним словом, було б просто недоцільно. Тепер, коли його силы були вже повністю обнулені, він відпустив і увесь негатив, і позитив. Виснаженісь його енергетичної сили була настільки вагомою, що навіть його уява вже не мала змоги творити сни. Зате ТГ міг створити Ілюзію, що могло б бути замінником снів. Дуже реальним замінником. 

Абсолютна тиша. Жоден звук тут не має ніякої ваги. Жодна картинка тут не є реальною, адже все тут створене уявою. Силою уяви, яке в загальному називається Силою Ілюзії. Іншими словами – це світ Безмежності. Насправді її бачать усі, коли дивляться у темряву або заходять у зачинені кімнату без вікон. Темної ночі у дощову погоду, коли майже нічого не видно, узагальнений образ Безмежності перед нашими очима. От тільки відмінність є у її сприйнятті. Звичайні люди, дивлячись у неї не бачать нічого. Один лиш морок. А от люди з Третього Типу, споглядаючи її велич, бачать навпаки – усе! Хтось бачить у цій темряві приємні картинки, хтось – спогади, а Філіп – далекі космічні агломерації, планети та зорі. До цього моменту він бачив їх у мороці реального світу з розплющеними очима. Сьогодні ж, цієї дивної, запаморочливої ночі Безмежність у всій своїй красі явилася перед ним у стані відбуття – простими словами уві сні. 

Зорі мерехтіли, переливалися найрізноманітнішими кольорами та сяяли одна яскравіше від іншої. Тут були усі кольори і відтінки, усі скупчення і туманності. Тут можна було побачити, почути чи відчути, що завгодно, адже, хоч Філіп і перебував тут ілюзійно, він був тут, наче наяву. Тут все зло реальності відходило і зникало, створюючи чудову атмосферу розслаблення, спокою та чогось хвилюючого у гарному розумінні цього слова. Саме це відчуття хвилювання, якогось живого натхнення та легкості і називалося щастям. Лише у цьому місці він його відчував, бо тут, крім нього, не було зовсім нічого. 

Він зробив глибокий вдих, заплющивши очі та відчувши цю близьку йому силу. Силу Безмежності, що узагальнювала безліч складних речей, при цьому будучи такою легкою для сприйняття. 

– Ти ж тут? 

– Звичайно. Я завжди тут. Був, є і буду. – Западає невелика мовчанка: Філіп (а може й ТГ)  зачаровано споглядають цю дивовижну красу. 

Вся душа від цього сповнюється цим теплом та спокоєм. Думки вже не були важкими: їхня легкість розслабляла тіло, уводячи його у транс при повній свідомості. У голові, а може, десь у далеких краях цього місця лунала глибоко-заспокійлива музика, що ідеально пасувала б до медитації. Мить – і Філіп з допомогою потужного силового ривка переноситься вперед на тисячі світлових років. У цю мить його голова витримує тисячі найрізноманітніших звуків, спричинених швидким переміщенням, а картинка змінюється неймовірно плавно і в той же час швидко. Запаморочливі враження, які так любив Філіп. Любив не так за їхню яскравість, як за можливість самому вибирати наступне місце перебування. 

– Рухайся за відчуттями далі і ти знайдеш, що шукаєш. 

–  Звичайно ж, знайду, адже у мене просто немає варіантів – це питання життя і смерті… 

Тепер секундне переміщення не таке швидке, бо й відстань до мети значно менша. Близькість до того місця, яке він шукає, все зростає і зростає. Ще декілька галактик були подоланні одною силою Ілюзії. 

– Зовсім трохи! Залишаються останні штрихи. – Мовив Філіп, вдивляючись у якусь сяючу цятку на фоні безкрайої Безмежності. – Здається, мої пошуки зводяться до чогось конкретного. 

– Навіть дуже, – підкинув і своє слів це ТГ. Йому тут також подобалося, проте чому саме, сказати складно. 

Зорі знову завертілися впереміш з іншими космічними об'єктами, "викинувши" хлопця зі свого торнадо з такою силою, яку він ще не зустрічав. 

Удар об дерев'яну підлогу був такої сили, що він проїхався ще з 10 метрів, після чого спинив свій рух, лежучи на спині та яро захоплюючи повітря. Його очі втупилися у темінь над собою. Темінь… Але чи є вона там насправді? Очі по троху пристосовувалися до темряви, що давало змогу краще розгледіти поверхню над собою. Чіткість все поверталася, а ряд звукових та світлових ефектів безслідно зник. Тепер знову стояла абсолютна тиша, як і тоді, коли він дістався Безмежності.

– Я на місці? – спитав Філ, роззирнувшись та зрозумівши, що він лежить у якомусь довгому коридорі, попід стінами якого стоять ряди книжкових шаф. Освітлення тут не було, але очі вже могли відрізнити непримітну однотонні стелю, з якої звисала зелена рослинність від звичайної темряви. Крім того, це місце було просто-таки перенасичене рослинністю, яка вкривала всю підлогу, проміжки між полиця и, а подекуди висіла просто у повітрі. 

–Тепер ти дістався свого місця призначення! Вітаю! – Голос урочисто пролунав, сповнюючи душу якогось особливого відчуття. Відчуття щасливого фіналу, хоча до нього ще було далеко. Вкрай далеко. – Тепер, можна сказати, ти вдома! Поглянь, чи пригадуєш ти що-небудь?