Розділ 17 “Мета понад усе”

Спали вже всі. Майже всі, за винятком одинокої тіні, що прослизнула між двома червоними ліхтарями настільки швидко, що навіть Вартовий, який відвернувся на одну мить, її не помітив. Кроки цієї людини були практично безшумні, а її швидкість гідною навіть агента під прикриттям! От тільки прикриття у нашого агента не було. Його прикриттям було лише його відчуття. Відчуття, яке цієї ночі чітко говорило до нього, як краще йти та куди завертати. Сьогодні воно було вже не просто примарним почуттям віддаленого щастя. Нині це була вишукана зброя у руках знавця своєї справи. Безшумно тінь зникла в отворі, який було нелегко помітити так просто за купою сміття. Про нього знали навіть не всі Тіньові, що там вже говорити про Вартових!

Легенький залізний стукіт, від пересування людини у трубі. Пауза – ніхто не йде, стукіт припинився. Тиша… Не чути нічого та нікого. Чи ні? Здається, таки щось є. Хтось йде! Справді, за залізною решіткою хлопець помітив, як неквапно пройшов один Вартовий, увесь час позіхаючи та ліниво потягуючись. Схоже він нічого не помітив, адже звернув за рогом і перейшов до патрулювання нового сектору. Рух же тим часом продовжився. Щось у ньому є. Щось впевнене, щось таке, що змушує цю людину, на ім’я Філіп повзти так швидко, видаючи вже гучніші звуки. Мов би він знає, що у безпосередній близькості від нього нікого нема. Чи може, це йому тільки здається? Можливо все, але результати говорять протилежне…

Прохід закінчується, а хлопець швидко пересвідчується, у тому, що цей сектор практично повністю вільний. Тепер його дорога стає небезпечнішою – він мусить наближатися до Центру, а охорони там мусить бути більше. Вночі всі вулиці виглядають однаковісінько: червоні ліхтарі, прямо, як на його голограмній картинці, темні споруди та якась незрозуміла підлога, яку вкрай складно порівняти з бруківкою Поверхні. І зір тут нема, як і на тому зображені! Одним словом, майже детально скопійований Підземний Світ. Скоріше за все та картинка намагалася показати Поверхню саме такою темною та дикою, але за іронією долі будь-хто міг зрозуміти, звідки та дикість, вставши та подивившись на Територію вночі. Хоча й вдень вона була не найсвітлішим місцем Всесвіту.

Хлопець швидко пробіг вулицею та притиснувся до стіни. За 5 секунд вигулькнув сторожовий, який розуміючи свою важливість, перш ніж піти пильно подивився на всі боки. Філіп навіть не дихав, хоч це й тривало близько 15 секунд. Секунд максимального психологічного навантаження. Він цілком розумів, що якщо його знайдуть,  це кінець. Ні, його не вб’ють, але максимально наблизять до смерті, як робили з багатьма іншими вже багато років.

Дороги розходились урізнобіч. Одна з них вела до Головної Площі, друга – до Зали, третя, з якої і прийшов Філ – до житлових кварталів. Перед ним же відкривався шлях до його мети – Архіву. Сюди майже ніхто й ніколи не заходив, одначе захист цієї будівлі був особливий. А чому? – Питання відкрите.

– Я близько. Близько… Але схоже особливо нічого я вже не відчуваю. Хіба що хвилювання. Хоча воно по суті не зникало. З початку цієї операції воно у мені живе.

Легенький вітерець гуляв між стінами, час від часу викидавши свою лють у вигляді поривів, які з характерною їм стрімкістю то з'являлися, то зникали. Все виглядало спокійно – жодного зайвого руху і навіть Вартовий у засідці його не побачить. Філіп рухався своєрідно, пробігаючи близько ста метрів максимально швидко і ховаючись у тінях, аби перевести подих та відчути можливу енергію інших навколо. На щастя, зараз все було відносно спокійно. Час ще був, а у секторі його перебування загроза залишалася відсутньою. 

– Маю визнати, мені нормально так пощастило, що сьогодні у сторожі великі проблеми з взаємодією та покриванням площ… Хоча моя логіка підказує мені, що це не рідкісний випадок. 

Його погляд скоса впав на агітаційно-пропагандистські плакати, на яких були зображені чорти, що визирали з Поверхневого світу, а Тіньові з впевненістю стояли разом, ніби бажаючи захиститися від них. 

– Я завжди думав, що людина має свідомість, має сили, має відчуття… Виявляється все це неправда. Ці ідіоти, дійсно, вже не вірять у життя. Вони справді вважають, що там – Пекло. Але хіба не всі ми прагнемо туди дістатися? Та й врешті-решт вони випустили вже стількох з нас! – Хлопець пильніше придивився до плакату, – Проте водночас із благом Поверхні, яким нас "надихають", вони чи не завжди ведуть психологічну роботу, увесь час надаючи їй чорних відтінків… – У кутику зображення він розгледів чиєсь обличчя. Здавалося, воно належало комусь з Тіньових, а дивився він з Поверхні посмішкою, властиво хіба що злій людині. 

– Це лице… Що воно мені нагадує? Мов би щось знайоме, і водночас ні. Та й що він робить там, серед тих людей Поверхні? – Хвилина роздумів ні до чого не привела, і Філ рушив далі. 

– Чисто. Дуже дивно, але схоже за збігом обставин архів сьогодні не охороняється! – Тепер хлопець міг довірити свою безпеку ще й очам, які вміли пильно вдивлятися і в людей, і у предмети, і у що завгодно, завжди помічаючи щось неймовірно унікальне. Серце калаталося, а душа просто не вірила, що таки досягне своєї мети. Мети, яку тепер було можливо досягти.