Розділ 17 “Мета понад усе”

Натовп усією своєю силою сунув у бік Шахти. На годиннику була 5:45, та в цих тісних коридорах, у яких світло надходило лише від червоних факелів, усі давно забули, що таке день, а що – ніч. Якби в книгах, які видавали їм на самоопрацювання, не розповідалося про вигляд зовнішнього світу, ніхто б і не думав, що існує щось, окрім цієї темряви депресивних думок, задушливого повітря та вічного виснаження. Та знаєте, про той світ розповіли лише для того, щоб у Тіньових була хоч якась мотивація існувати, адже пам’ять про те, що таке життя, вони давно втратили…

Коридор розходився на кілька суміжних, і Філіпу довелося докласти зусиль, щоб протиснутися у потрібний.
Тепер стіни були ще ближчими, а повітря – ще менше. Усі опускалися дедалі глибше. Кожен із Тіньових отримував координати свого майбутнього місця роботи через Мозкову Мережу. Переглянувши карту своєї роботи, хлопець дещо здивувався – червона лінія вела до найглибших тунелів, у які він ніколи не заходив.

От тільки чому ми це робимо? Навіщо їм стільки енергії? Вони ж і так вичавлюють її і з Кімнати Енергії, і з Клетверу, і просто з купи буденних страждань! – подумав Філ, зі злістю вдивляючись в енергатори – маленькі, майже непомітні чорні коробочки з жовтим символом енергії. Такі пристрої тут були повсюди: у всіх кімнатах, залах і шахтах.

У всьому його тілі відчувалася втома, а думати ні про що не хотілося. Якби не та розмова, цей день був би таким же сірим, як і тисячі інших.

Він – той, хто вийшов. Цікаво, як він став таким, як усі ті, хто живе там? А може, він узагалі не змінювався… Що, як йому не вдалося стати частиною світу? – нав’язливі думки купами лізли в голову, додатково виснажуючи Філа. Якби він не вмів миттєво викидати все з голови, то, мабуть, збожеволів би. За ці 8 років він бачив стільки жахіть, скільки не бачать сто людей із поверхні разом за все життя. Звичайно, деякі спогади були особливо сильними і не зникали швидко. Більше десяти його товаришів не вижили за цей час. Хтось загинув від цілковитої втоми, хтось – від тортур Кімнати Енергії, а хтось банально не витримав такого життя…

– Агов, Філе! Я вже вдруге до тебе звертаюся! – крикнув Бред, штурхнувши друга в плече, від чого той повернувся до реальності.

– Ах, так. Що сталося?

– Ти забув про нашу домовленість із Ящером? Якщо ми не створимо план, у нас нічого не вийде.

– Ох, цей план… – важко зітхнув хлопець, хитаючи головою та обдумуючи складність усієї ситуації. – Кевін… Тобі не здається, що якщо він просто зник, то про нього можуть не знати навіть вони? – Бред подивився на друга якимось дивним, позбавленим ясності поглядом.

– Тобто? Їм же відомо все.

– А що, як це просто трюк? Як можна стежити за людиною, яка фактично може просто зникнути, як-от Кевін? Він легко зміг би сісти на перший-ліпший рейс до іншої системи чи навіть галактики, там купити собі фальшиві документи, змінити зовнішність і вийти на іншому кінці іншою людиною! І ти вважаєш, що вони б це допустили?

– Чорт, я нічого не вважаю і не хочу знати. Я просто дочекаюся моменту, коли все це закінчиться, і все… – Обоє взяли до рук свої кайла, які їм видали на вахті, і з більшою впевненістю рушили далі, адже в цілому цей район шахти, за винятком її глибин, був їм добре знайомий, та й людей тут було зовсім мало. Філіп механічно натиснув кнопку "–10 поверх", і старий ліфт із рипінням почав спускатися донизу. Погляд Кларка з якоюсь порожнечею пронизував швидко минаючі шахти, факели та поклади Клетверу, який тут був основним джерелом світла.

– Слухай, о 12:00 відбувається зміна варти біля будівлі адміністрації. Це справді хороший шанс.

– І? – байдужим тоном кинув Філ.

– Ми обоє можемо тримати зв’язок через голограмічні чипи-навушники, які купили тоді на чорному ринку. Я вже зламував їхню систему ШІ-стеження і зроблю це знову. У тебе буде приблизно пів години для виконання завдання.

– Ага, – ствердно, але сонно кивнув слухач. Хвилина спуску минула, мов секунда, і двері зі скрипом розчахнулися. Філіп крокував настільки механічно, що спотикався чи не на кожному нерівному місці, яких тут було дуже багато. Його стан нагадував відчуття людини, яка цілий день розгадує кросворд і нічого не може з ним вдіяти.
Мовчки він оглянув своє місце роботи і наче в сповільненій зйомці взяв до рук кайло, потім уважно роздивився його, немов бачив уперше.

Бред тим часом уже працював із особливою енергією, а монотонне гупання навіть чимось зачаровувало.
Філіп примірився, щоб завдати удару. Він із якоюсь незвичною важкістю в руках підняв кайло над головою. Здавалося, перед ним було надскладне завдання, яке він хотів виконати цілком правильно, тому й так зволікав. Ось кайло почало опускатися, воно летить до каменя – зараз має статися удар, але ні. Кайло зупинилося за кілька сантиметрів від каменя, а обличчя Філа наче прояснилося, його рука розслабилася, і кайло з лунким стуком впало на землю.

– Та чорт тебе подери! Що ти робиш?! – на місці підстрибнув Бред, коли Філіп уперше за сьогодні поглянув на світ ясними очима.

– Здається, я маю план! І тепер залишаються лише останні штрихи! Нарешті! – Бред очманіло подивився на друга, який раптово так змінився.

– Слухай, ти весь ранок сам не свій: спочатку не хотів обговорювати план, потім увесь час щось мутив, витаючи в просторі, а тепер ні з того ні з сього кинувся говорити про свій план… Скажи: що з тобою? – Філіп дещо заспокоївся і зі своїм добре відомим замисленим поглядом присів на камінь, однією рукою масажуючи лоб.