Розділ 16 "Територія Тіней"

Взагалі людина може уявити багато речей, може сприйняти багато речей, може дізнатися про багато речей. На мить може здатися, що людина здатна на все, але саме звідси починається низка помилок такої філософії. Навіть у сучасному світі, де є Мозкова Мережа, стільки новітніх систем і такий розвиток цивілізації, людину досі складно прирівняти до робота.

Таким чином, наш мозок не здатен уявити деякі речі, не знаючи про них або не бачивши їх. Та все ж наша уява, попри всі обмеження, малює місце, з якого не повертаються, у вигляді повної пітьми або чогось надприродного – того, що не може статися з нами. Якщо ви уявили все саме так, буду змушений заперечити, адже місце, з якого не повертаються, є ближчим до нас, ніж ми думаємо. Дехто може навіть не знати про нього, перебуваючи в безпосередній близькості.

Саме таким місцем і є Територія Тіней – величезна підземна територія з одиночними камерами, брудними, неохайними та захаращеними коридорами, Шахтою дорогоцінного каменя Клетверу та великим парадним залом із колонами й плакатами, на яких зображені чорні усмішки та червоні очі Вартових на тлі Кімнати Енергії.
Щодо Вартових, то це стражі Території, яких ненавидять інші – ті, кому не пощастило потрапити сюди, – Тіньові. Їх ненавидять як за межами Території, так і на ній самій. Їх звинувачують, проклинають і ненавидять усі – у прямому сенсі цього слова.

Мабуть, ви здивуєтеся: "То чим же вони такі погані?"
Хоч відповідь і здається очевидною, про це ніколи не говорять. Так просто склалося, і все. Тіньові ж не пам’ятають нічого. Вони не знають, як опинилися тут. Вони просто потрапили сюди, і все. Важко сказати, як це сталося, але для мінімального розуміння їхньої ситуації можна використати концепцію "зник і забув про все".
Звучить страшно, та ніхто не прагне ані асоціювати себе з ними, ані зрозуміти їх, ані бажати їм допомогти. Це замкнене коло, вузол, який неможливо розплутати. Мабуть, саме цим воно і є таким жахливим – розумінням того, що нічого не зрозуміло.

П’ята ранку, 11 вересня 2103 року

У парадному залі яскраво палали довжелезні підвісні лампи. Світло боляче било в очі, через що всі присутні мружилися. Одягнені в чорну форму з номерами, вони стояли перед великим підвищенням, схожим на сцену. Незважаючи на кількість людей, у залі не було жодної лави. По периметру будівлі стояли Вартові, а на сцені височів найненависніший персонаж цього місця – Координатор. Ця напівлюдина з червоним палаючим оком, залізною рукою та тілом, наполовину механічним, існувала тут не просто так.

Його кроки залізною ногою луною розходилися будівлею. Крива усмішка та примружені очі свідчили про його гарний настрій, а Вартові й собі посміхалися, розуміючи, що їхня зміна сьогодні закінчиться.

– Наше перше правило, головне правило, єдине досконале правило – одне. Ви, огидні потвори, створені для добування енергії, мусите страждати, ламатися, стікати кров’ю та вмирати. Неважливо, скільки часу, скільки зусиль – важливий результат. Він має бути максимально корисним. Кожен джоуль енергії, вичавлений із вас силою, – це благо для вас самих і ваших недолугих мізків, щоб ви почали дивитися на світ і бути частиною хоч чогось гідного.

Атмосфера, насичена сухим підземним запахом, де завжди було душно, впереміш із гидотним простроченим монром, створювала "неперевершений" дух, від якого буквально нудило. Якби не звичка до такого, ця підлога могла б бути значно бруднішою під час зборів.
Тіньові, себто звичайні хлопці (адже це була хлопчача частина), мовчки стояли, намагаючись заснути. Вони вже не розрізняли хорошого від поганого. Для них усе було лише в темних відтінках, у яких на мить щастя з’являвся зеленуватий туманчик – "останній ланцюжок життя", – як зазвичай жартували тут.

– Але сьогодні цей день буде особливо продуктивним для наступних! – Ці слова були найненависнішими тут, адже фактично прирівнювалися до тортур. Усі затамували подих, готуючись почути номери нещасливців. Від цих слів навіть напівсонні почали потроху прокидатися. Світло тих клятих, вічно сліпучих ламп почало блимати. Усі мовчали, доки на великому екрані не з’явилися перші цифри.

– 648, 306, 297, 150, 478, 346. Усім вказаним номерам підійти до сцени. Іншим покинути приміщення. – У залі одразу здійнявся гамір, а сотні людей посунули до виходів, щось вигукуючи та кричачи. Біля всіх виходів скупчився цілий натовп, а штовханина була просто шалена.

Двоє постатей у чорному, які зовні особливо нічим не вирізнялися, впевнено крокували у своєму напрямку, весь час звертаючи ліворуч у нових лабіринтах підземних вулиць. Їх не хвилювало, що просуватися було складно через купи ящиків, старих коробок і нікому не потрібної електроніки.
У напівтемряві все ж можна було розгледіти двох хлопців – високого Філіпа з білим, наче сніжним, волоссям, синіми очима та якимось особливим поглядом. Ліворуч ішов його друг середнього зросту з чорними очима й волоссям, яке сильно контрастувало з Філіповим. Обоє крокували так швидко, немов за ними гналися і вони тікали від невідомої небезпеки. У лабіринтах Території вони знали всі ходи, включно з потаємними, а також мали купу знайомих, що було тут вкрай важливим.