Розділ 16 "Територія Тіней"

Взагалі людина може уявити багато речей, може сприйняти багато речей, може дізнатися про багато речей. На мить можна подумати, що людина може все, але саме з цього починається ряд помилок такої філософії. Навіть у сучасному світі, де є і Мозкова Мережа, і стільки новітніх систем, і такий розвиток цивілізації людину досі складно прирівняти до робота. 

Таким чином і наш мозок не здатний уявити деякі речі, не знаючи про них або не бачивши їх. Та все ж наша уява, не дивлячись на всі обмеження, уявить місце, з якого не повертаються, у вигляді або повної пітьми, або чогось надприродного, того, що не може статися з нами. Якщо Ви уявили все саме так, буду змушений заперечити це, адже місце з якого не повертаються є ближчим до нас, ніж ми думаємо. Дехто може навіть не знати про нього, перебуваючи у безпосередній близькості з ним. Саме таким місцем і є Територія Тіней – величезна підземна територія з одиночними камерами, брудними, неохайними та залахмічнеми коридорами, Шахтою дорогоцінного каменю Клетверу та великим парадний залом з колонами та плакатами, на яких зображені чорні усмішки та червоні очі Вартових на тлі Кімнати Енергії. 

Щодо Вартових, то це – стражі Території, яких ненавидять інші – ті, кому не пощастило потрапити сюди – Тіньові. Їх ненавидять, як за межею Території, так і на самій ній. Їх звинувачують, проклинають та ненавидять усі. У прямому сенсі цього слова. 

Мабуть, Ви здивуєтеся: "То чим же вони такі погані?" 

Хоч відповідь і є очевидною, про це ніколи не говорять. Так просто склалося і все. Тіньові ж не пам'ятають нічого. Вони не знають, як з'явилися тут. Вони просто потрапили сюди і все. Важко сказати, як це сталося, але для мінімального розуміння їхньою ситуації можна використати концепцію "зник і забув про все". 

Звучить страшно, та ніхто не прагне ані асоціювати себе з ними, ані розуміти їх, ані бажати допомогти ним. Це замкнене коло, вузол, який неможливо розплутати. Мабуть, саме цим він і є таким жахаючим. Розумінням того, що не зрозуміло нічого. 

***

П'ята ранку, 11 вересня 2103 року

У парадній залі яскраво палали довжелезні підвісні лампи. Світло боляче било в очі, від чого всі присутні щурились. Одягнені у чорну форму з номерами, вони стояли перед великим підвищенням, на кшталт сцени. Не дивлячись на кількість людей, у залі не було ні одної лави. По периметру будівлі стояли Вартові, а на сцені стояв найненависніший персонаж цього місця – Координатор. Ця напівлюдина з червоним палаючим оком, залізною рукою та тілом, яке наполовину було механічним, існував тут не просто так. 

Його кроки залізною ногою луною розходилися будівлею. Крива усмішка та прищурені очі говорили про його гарний настрій, а Вартові й собі посміхалися, розуміючи, що їхня зміна сьогодні закінчиться. 

– Наше перше правило, головне правило, єдине досконале правило одне. Ви, гидотні потвори, що створені для добування енергії, мусите страждати, ламатись, тікати кров'ю та вмирати. Не важливо скільки часу, скільки зусиль – важливий результат. Він має бути максимально корисним. Кожний джоуль енергії, вичавлений з вас силою – це благо для вас самих та ваших недолугих мізків, для того, аби ви почали дивитися на світ та бути частиною хоч чогось гідного. 

Атмосфера, насичена сухим підземним запахом, де завжди було душно, впереміш з гидотним просроченим монром, створювала "неперевершений" дух, від чого буквально нудило. Якби не звикання до такого, ця підлога могла б бути куди бруднішою у час зборів. 

Тіньові, себто звичайні хлопці (адже це була хлопчача частина) мовчки стояли, намагаючись заснути. Вони вже не відрізняли хороших речей від поганих. Для них все було тільки у темних відтінках, у яких на мить щастя з'являвся зеленуватий туманчик – "останній ланцюжок життя", – як зазвичай жартували тут. 

– Але сьогодні цей день буде особливо продуктивним для наступних! – Ці слова були найненависнішими тут, адже фактично прирівнювалися до тортур. Всі затамували подих, готуючись почути номера нещасливців. Від цих слів навіть напівсонні почали по троху прокидатися. Світло тих клятих, вічно сліпучих ламп, почало блимати. Всі мовчали, доки на великому екрані не з'явилися перші цифри. 

– 648, 306, 297, 150, 478, 346. Всім вказаним номерам підійти до сцени. Іншим покинути приміщення. – У залі одразу здійнявся гамір, а сотні людей посунули до виходів, щось вигукуючи та кричучи. Біля всіх виходів скупчився цілий натовп, а штурханина була просто шалена. 

Двоє постатей у чорному, що ззовні особливо нічим не вирізнялися впевнено крокували у своєму напрямку, весь час звертаючи ліворуч у нових лабіринтах підземних вулиць. Їх не хвилювало ні те, що просуватися було складно через купи ящиків, старих коробок та старої, нікому не потрібної електроніки. 

У напівтемряві все ж можна було вирізнити двох хлопців – високого Філіпа з білим, наче сніжним волоссям, синіми очима та якимись особливим поглядом. Ліворуч йшов його друг середнього зросту з чорними і очима, і волоссям, яке сильно контрастувало у порівнянні з Філіповим. Обоє крокувати так швидко, немов за ними було встановлено переслідування і вони тікали від незвіданої небезпеки. У лабіринтах Території вони знали всі ходи, включно з потаємними, а також мали купу знайомих, що було тут вкрай важливим.